Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Я сюди впав з Канзас-стрит. Униз схилом пагорба. — Він позирнув на Едді. — Мабуть, я побачуся з тобою в трамвпункті, оце тепер мені спало на думку. Щойно моя ма погляне на мій одяг, так зразу ж відрядить туди.

Цього разу реготом вибухнули разом Білл з Едді, і Бен також приєднався до них. Від сміху було боляче животу, але він все одно сміявся, пронизливо й трішки істерично. Врешті-решт він був змушений сісти на берег, і те «шльоп», з яким його зад гепнувся на землю, змусило його знову зайтися. Йому подобалося, як його сміх звучить разом із їхнім сміхом. Це були звуки, яких він ніколи не чув раніше: не змішаний хор сміху — таке він чув багато разів, — а змішаний хор сміху, в якому він мав власну партію.

Він подивився вгору на Білла Денбро, їхні очі зустрілися, і цього було досить, щоб змусити їх обох розреготатися знову.

Білл підсмикнув на собі штани, підвернув угору комір сорочки й почав туди-сюди важно походжати з мрійливо-бандитським виглядом. Заговорив вельми пониженим голосом:

— Я тебе вб’ю, дитинко. Не пхай мені лайна. Я тупий, але я великий. Я можу лобом колоти волоські горіхи. Я можу сцяти оцтом і срати цементом. Ім’я моє Солодкий Баверз, і я головне чмо тута-й-всюди в Деррі.

Тепер уже й Едді упав на берег ручаю і качався там, ухопившись за живіт, підвиваючи. Йому вторував Бен — голова між колін, сльози чвиркають йому з очей, шмарклі звисають з носа довгими, білими пагонами — реготом, наче якась гієна.

Біл сів разом із ними, і поволі, помалу всі троє заспокоїлися.

— У цьому насправді є й одна гарна штука, — нарешті сказав Едді. — Якщо Баверз ходитиме на літні заняття, тут ми його не будемо часто бачити.

— Ви часто граєтеся в Пустовищі? — запитав Бен.

Це була ідея, яка й за тисячу років самому йому не впливла б до голови — не з тією репутацією, що мало Пустовище, — але тепер, коли він перебував тут, воно зовсім не здавалося йому поганим. Фактично, ця ділянка низького берега була дуже приємною у надвечір’ї, що поволі торувало собі шлях до присмерку.

— 3-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно ніхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбує. Б-б-баверз і ті інші х-х-хлопці сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разі.

— Ти й Едді?

— Р-р-р… — Білл замотав головою. Коли він затинається, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчірка для посуду, зауважив Бен, і раптом йому майнула дивна думка: Білл зовсім не заїкався, коли передражнював балачку Генрі Баверза. — Річі! — вигукнув нарешті Білл, на мить замовк, а потім продовжив: — Річі Т-т-тозіер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-він з його т-т-татом збиралися сьо’дні прибирати в себе на г-о-о-о…

— Горищі, — переклав Едді й кинув у воду камінчик. Хлюп.

— Йо, я його знаю, — сказав Бен. — Ви, хлопці, часто сюди приходите, еге?

Ця думка причаровувала його, а також змушувала відчувати якусь журбу.

— Д-д-доволі часто, — підтвердив Білл. — Чо-о-ом би тобі не п-п-повернутись сюди з-з-завтра? М-м-ми з Е-е-едді на-а-амагались зробити г-г-греблю.

Бен не міг вимовити нічого. Він був вражений не лише самою цією пропозицією, а тією простою й природною невимушеністю, з якою вона йому надійшла.

— Може, робитимемо щось інше, — сказав Едді. — Однаково ця гребля не працювала аж так круто.

Бен підвівся й підійшов до потічка, обтрушуючи землю зі своїх величезних сіданок. По обох боках ручая все ще залишалися сплутані купки дрібних гілок, але всі інше, що вони до того тримали разом, було змито водою.