Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Йо!

Вони вже прийшли до рогу Канзас- і Джексон-стрит, де мусили розійтися. Тут і там бігали діти, грали в ловитки, перекидали бейсбольні м’ячі. Повз Бена з Едді продефілював якийсь малий придурок у великих синіх шортах і єнотовій шапці, як у Дейві Крокетта, одягненій задом наперед так, що її хвіст висів йому між очима.[290] Він котив хула-хуп і кричав: «Ловлю хупом, егей, хлопці! Довлю хупом, хочете?»

Ці двійко більших хлопців задивилися на нього, та потім Едді мовив:

— Ну, мені треба вже йти.

— Зачекай секундочку, — сказав Бен. — Якщо тобі справді не хочеться йти до трамвпункту, в мене є ідея.

— О, невже? — подивився Едді на Бена, з сумнівом, але охоче сподіваючись.

— Маєш нікеля?

— У мене є дайм. То що?

Бен оцінив на око підсохлі бордові плями на сорочці Едді.

— Зайди до крамниці й купи шоколадного молока. Вилий половину собі на сорочку. А потім, коли прийдеш додому, скажи своїй мамі, що розлив усе.

В Едді загорілися очі. За чотири роки відтоді, як помер його батько, зір у матері значно погіршився. З марнославних міркувань (а ще тому, що вона не водила машини) вона відмовлялася відвідати окуліста й придбати окуляри. Висохлі плями крові й шоколадного молока на вигляд майже однакові. Можливо…

— Це може виручити, — сказав він.

— Тільки не кажи їй, що це моя ідея, якщо вона здогадається.

— Не скажу, — кивнув Едді. — Прощавай-будь, алігаторе.

— Окей.

— Ні, — заперечив терпляче Едді. — Коли я так кажу, ти мусиш відповісти: «До спіткання, крокодиле».

— О. До спіткання, крокодиле.[291]

— Второпав, — посміхнувся Едді.

— А знаєш що? — сказав Бен. — Ви, хлопці, справді класні.

Едді більш ніж зніяковів; він майже рознервувався.