Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Ні, але майже тиждень не ходив до школи.

— Це не має значення, перестало воно чи ні, — похмуро проказав Едді, — вона мене однаково доправить. Вона вважатиме, що там зламано й шматки кістки застрягли мені в мозку чи ще щось таке.

— К-к-істки м-м-можуть п-п-потрапити в м-м-мозок? — спитав Білл. Це перетворювалося на найцікавішу бесіду з усіх, які він мав протягом багатьох тижнів.

— Я не знаю. Якщо послухати мою маму, з людиною може що завгодно трапитися, — Едді знову повернувся до Бена. — Вона водить мене до трамвпункту раз чи й двічі на місяць. Я ненавиджу те місце. Одного разу там отой, як його, санітар? Він сказав їй, що їм варто змусити її сплачувати оренду. Так вона натурально осатаніла.

— Bay, — відгукнувся Бен. Йому подумалося, що мати в Едді дійсно дивачка. Він не усвідомлював того факту, що тепер обидві його руки обмацують рештки його светра. — А чому ти просто не сказав «ні»? Не сказав щось, типу «агов, ма, я почуваюся добре й хочу просто залишитися вдома, подивитися „Морське ловецтво“.»[287] Щось на кшталт такого.

— Oooo, — ніяково промовив Едді й більше не сказав нічого.

— Тебе ж з-з-вати Бен Г-г-генском, п-п-правильно? — запитав Білл.

— Йо. А тебе Білл Денбро.

— Т-т-так. А це Е-е-е…

— Едді Каспбрак, — назвався сам Едді. — Терпіти не можу, коли ти заїкаєшся з моїм іменем. Ти схожий тоді на Елмера Фадда.[288]

— В-в-вибач.

— Ну, мені приємно з обома вами познайомитися, — сказав Бен. Прозвучало це манірно й дещо кульгаво. Між усіма трьома запала тиша. Мовчанка ця була не зовсім незручною. Протягом неї вони стали друзями.

— А чому ті хлопці гналися за тобою? — спитав нарешті Едді.

— В-в-вони з-а-а-авжди за кимсь га-а-аняються, — сказав Білл. — Н-н-ненавиджу тих уйобків.

Бен занімів на хвильку — здебільша в захваті — від того, що Білл скористався тим, що його мати інколи називала Направду Поганим Словом. Сам Бен ніколи не промовляв Направду Поганого Слова вголос, хоча якось був написав його (надзвичайно маленькими літерами) на одному телефонному стовпі позаминулого Гелловіна.

— Так сталося, що Баверз сидів поряд зі мною під час останніх іспитів, — сказав він. — Він хотів, щоб я дав йому списати. Я йому не дав.

— Мабуть, ти хочеш померти молодим, хлопче, — захоплено промовив Едді.

Заїкуватий Білл вибухнув реготом. Бен шпарко поглянув на нього, вирішив, що точно насміхаються не з нього (важко сказати, як він про це дізнався, але ж якось зумів) і вишкірився.

— Здогадуюся, що доведеться, — сказав він. — У всякому разі, він тепер мусить ходити на літні заняття, й от він з тими двома парубками влаштував на мене засідку, і ось що сталося.

— У т-т-тебе вигляд, н-н-наче вони тебе в-в-вбили, — сказав Білл.