Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Але, коли він обійшов останній закрут, там все виглядало класно. Бен Генском так само був там, сидів поряд з Едді. Едді також тепер сидів, звісивши руки собі між колін, похиливши голову, все ще хрипко дихаючи. Сонце вже опустилося достатньо низько, щоб кидати поперек потоку довгі зелені тіні.

— Хлопче, ну ти й швидко, — сказав Бен. — Я не чекав, що ти повернешся в наступні півгодини.

— У м-м-ене шв-в-видкий велик, — відповів Білл із дещицею гордості. Якусь мить вони дивилися один на одного недовірливо, насторожено. Потім Бен невпевнено усміхнувся, і Білл також усміхнувся йому у відповідь. Товстун, звісно, але хлопець начебто непоганий. І залишався тут. Для цього треба мати характер — з тим, що Генрі з його взятими на поліцейський облік малолітніми правопорушниками-друзями цілком можливо міг никатися десь тут поблизу.

Білл підморгнув Едді, котрий дивився на нього з німою вдячністю.

— О-ось, т-т-тримай, Е-е-едді, — тицьнув він йому інгалятор. Едді встромив його собі до роззявленого рота, натиснув на спуск і зробив спазматичний вдих. Потім він відкинувся назад, очі заплющені. Це стурбовано спостерігав Бен.

— Йсусе, з ним таки дійсно так погано, правда?

Білл кивнув.

— Мені трохи лячно було тут, — стиха сказав Бен. — Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсії чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тоді розповідали, на тих зборах Червоного Хреста, у квітні. І єдине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб він не міг відкусити собі язика.

— Я гадаю, це для е-е-епілептиків.

— Ой, йо, думаю, ти правий.

— Та й не б-б-буде у нього вже к-к-конвульсій. Ці л-л-ліки йому з-з-зараз же з-з-зарадять. Д-д-дивись-но.

Важке дихання Едді полегшало. Він розплющив очі й поглянув вгору на них.

— Дякую, Білле, — сказав він. — Цього разу було зовсім гівняно.

— Гадаю, воно почалося, коли вони розквасили тобі носа, еге ж? — запитав Бен.

Едді невесело розсміявся, підвівся й засунув інгалятор до задньої кишені.

— Навіть не думав тоді про ніс. Думав у той момент про свою матусю.

— Йо? Справді? — здивованим голосом перепитав Бен, але його рука потягнулася до перетвореного на лахміття власного светра й почала там нервово порпатися.

— Їй достатньо кинути один погляд на кров у мене на сорочці, і вже за п’ять секунд вона доправить мене у трамвпункт Деррійського міського шпиталю.

— Чому? — спитав Бен. — Все ж перестало, хіба ні? Ой леле, я згадав одного хлопця, з яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так він розбив собі носа до крові, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тільки тому, що в нього іще йшла кров.

— Йо? — запитав Білл зацікавлено. — Він п-п-помер?