Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Білл скривився і пішов навкруг школи до її фасаду. Він побачив, що місіс Моран, одна з учительок четвертих класів, уже поспішає, аби це припинити, але розумів, що вони ще до того встигнуть добряче надавати Річі, і на той момент, коли вона врешті підбіжить, Річі вже плакатиме. Рюмса-кваша, рюмса-кваша, погляньте-но, рюмса-кваша.

Сам Білл мав з ними тільки дрібні проблеми. Звичайно, вони насміхалися з його заїкуватості. Подеколи до простого глузування додавалася жорстокість; одного дощового дня, коли всі йшли ланчувати до спортзалу, Ригайло Хаґґінс вибив з рук у Білла його торбинку з їжею і наступив на неї підошвою свого мотоциклетного чобота, розчавивши все, що було всередині.

— Ой лишенько, — скрикнув Ригайло в удаваному жаху, трясучи піднятими руками собі перед обличчям. — Т-т-так ш-ш-шкода т-т-твій ланч, їб-б-банько!

І вирушив прогулянковою ходою по коридору туди, де, спираючись на питний фонтанчик біля дверей хлопчачого туалету, мало не до грижі надривався реготом Віктор Кріс. Хоча тоді все відбулося не так уже й погано; Білл випросив половину сандвіча з арахісовим маслом і джемом у Едді Каспбрака, а Річі радий був віддати йому фаршироване яйце, мати пакувала йому в ланч такі яйця кожного другого дня, і він заявляв, що від них йому блювати хочеться.

Але треба не попадатися їм на шляху, а якщо цього не вдалося, намагатися стати невидимим.

Едді забув ці правила, тож вони його й потовкли.

Він ще не так погано почувався, поки великі хлопці пройшли вниз течією і перебрьохали на протилежний берег, хоча кров струменіла в нього з носа фонтаном. Коли сякальник Едді промок вщент, Білл віддав йому свій та змусив покласти руку на зашийок і закинути назад голову. Білл згадав, як його мати примушувала це робити Джорджі, бо в Джорджі траплялися носові кровотечі…

Ох, як же це боляче, думати про Джорджа.

А коли звуки бізонячого продирання великих хлопців крізь Пустовище цілком завмерли вдалині й кров у Едді з носа зовсім перестала, от тоді за нього жорстко взялась його астма. Розчепірюючи й стискаючи, мов слабенькі пастки, пальці, він почав хапати ротом повітря, дихання флейтою посвистувало йому в горлі.

— Лайно! — шарпнувся на вдиху Едді. — Астма! Спазми!

Покопавшись у себе в кишені, він нарешті витяг інгалятор.

Той був майже точнісінько таким, як пляшечка «Віндекса» того типу, що з розпилювачем згори. Упхнувши його собі до рота, Едді натиснув пускач.

— Краще? — занепокоєно спитав Білл.

— Ні, він порожній, — подивився Едді панічними очима, що проказували: «Я впіймався, Білле! Я впіймався!»

Порожній інгалятор викотився йому з руки. Так само весело плескотів собі потічок, анітрохи не переймаючись тим, що Едді Каспбрак ледве може дихати. Білл недоречно подумав, що ті великі хлопці були праві в одному: це була справді цяцькова гребля. Але ж вони, чорти забирай, бавилися, і він відчув раптову морочливу лють через те, що все обернулося таким чином.

— Т-т-тримайся, Е-е-д-д-ді! — промовив він.

Наступні хвилин із сорок Білл сидів поряд з ним, його надії на те, що напад астми в Едді будь-якої миті припиниться, поступово розчинялись у тривозі. На той час, коли з’явився Бен Генском, тривога вже стала справжнім страхом. Напад не тільки не вщухав; він погіршувався. А аптека на Централ-стрит, де Едді отримував балончики, містилася звідси майже за три милі. Що, як він вирушить по ліки Едді, а повернувшись, знайде його непритомним? Непритомним або

(«не всирайся, будь ласочка, не думай про таке»)

або навіть мертвим, наполіг невблаганно його мозок.

(«як Джорджі, мертвим, як Джорджі»)