Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Білл не відповів. Він прослизав досередини, дряпаючи собі куртку вгору від крижів, ледь уникнувши уламку скла, який добряче міг би його порізати. За секунду Річі почув, як його тенісні туфлі гупнули на твердій долівці підвалу.

— Срав я на цю місію, — розпачливо пробурмотів собі Річі, вдивляючись у прямокутник темряви, в якому зник його друг. — Білле, ти з глузду з’їхав.

Вгору долинув голос Білла:

— Т-т-ти м-м-можеш з-з-залишатися там, якщо хочеш, Р-р-річі. В-а-артуй.

Замість того він перекинувся на живіт і просунув ноги крізь підвальне вікно, поки його не зрадили нерви, сподіваючись, що не поріже собі руки чи живіт об бите скло.

Щось вхопило його за ноги. Річі скрикнув.

— Цс-с-с, ц-це ж я, — прошипів Білл, і вже за мить Річі стояв поряд з ним у підвалі, відтягуючи на собі донизу сорочку й куртку. — Ч-ч-чи ти д-д-думав, х-хто тут?

— Страховисько, — відповів Річі й тремтливо реготнув.

— П-п-піди в т-т-той бік, а я п-п-пі…

— Нахер, — перебив Річі. Він реально чув биття власно серця у своєму голосі, від чого той звучав непевно, скоком — то вгору, то вниз. — Я тільки з тобою, Великий Білле.

Спершу вони рушили до вугільного бункера, Білл трохи попереду, з пістолетом у руці, Річі зразу ж позаду нього, намагаючись дивитися всюди одночасно. Білл став на мить поза одним з видовжених дерев’яних бортів вугільного бункера, а потім раптом вискочив з-за нього, цілячись затиснутим двома руками пістолетом. Річі міцно замружився, гартуючи себе перед вибухом. Пострілу не пролунало. Він обережно розплющив очі.

— Н-н-нічого, к-к-крім ву-у-угілля, — мовив Білл й нервово гигикнув.

Річі підступив до Білла й подивився. Під задньою стіною бункера все ще височіла ледь не під стелю кучугура старого вугілля, просипавшись їм під ноги хіба що парою грудок. Воно було чорним, як вороняче крило.

— Давай… — почав Річі, і тоді згори підвальних сходів розчахнулись, грюкнувши вибухом об стіну, двері, проливаючи вниз ріденьке денне світло.

Хлопчики скрикнули.

Річі почув гарчання. Дуже гучне — такі звуки могла б видавати якась дика тварина в клітці. Він побачив, як сходами спускаються мокасини. Вище них вицвілі джинси… метляються руки… Але ж то не руки… то лапи. Велетенські, потворні лапи.

— Л-л-лізьмо н-на ву-у-угілля, — крикнув Білл, але Річі стояв заціпеніло, раптом розуміючи, що йде по них, що збирається вбити їх у цьому просмерділому сирою землею й пролитим по кутках дешевим вином підвалі. Розуміючи, але бажаючи побачити. — Т-т-там в-вікно, п-п-понад ву-у-угіллям.

Лапи вкривала густа бура шерсть, кучеряво покручена, як дротовиння; пальці закінчувалися пощербленими нігтями. Тепер Річі побачив шовковий жакет. Чорний, з помаранчевим обкантуванням — кольори Деррійської середньої школи.

— П-п-пішов! — крикнув Білл, пославши Річі вперед колосальним поштовхом. Річі розпластався на вугіллі. Болюче падіння на його гострі кути розірвало одурманення хлопчика. Ще лавина вугілля осипалася йому на руки. Те божевільне гарчання тривало далі й далі.

Паніка затьмарила розум Річі.