Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Потім, помітивши мене, сказав:

— І сеньйор тут?.. Сеньйор ще надто молодий, як на кабаліста. Але бачу, що в тебе також мотуз на шиї.

І справді, я переконався, що він має рацію. Я пригадав, що Еміна вчора повісила мені на шию китичку, сплетену зі свого й Зібельдиного волосся, і сам не знав, як цю метаморфозу пояснити.

Кабаліст окинув мене поглядом і сказав:

— Ні, ти не з наших. Тебе звуть Альфонс, твоя мати походить з Ґомелесів, ти капітан валлонської гвардії, маєш багато відваги й мало досвіду. Але менше з тим, треба звідси вибратися, а тоді ми побачимо, що будемо робити.

Брама огорожі була відчинена, ми вийшли, і я знову побачив перед собою кляту долину Лос-Ерманос. Кабаліст запитав мене, куди я хочу податися. Я відповів йому, що маю намір рушити дорогою в напрямку Мадрида.

— Згода, — сказав він, — я також іду в той бік, але давай почнемо з того, що перекусимо.

Сказавши це, він добув з кишені позолочений келих, баночку з якимось різновидом опію і кришталеву пляшечку, наповнену якоюсь жовтою рідиною. Вкинув у келих ложечку опію, влив кілька крапель рідини й звелів мені все це випити. Мені не треба було повторювати, бо я вмирав від голоду. Напій і справді був чудесним. Я відчув такий приплив енергії, що сміливо міг вирушити в дальшу дорогу; трошки раніше це здавалося цілком неможливим.

Сонце стояло вже досить високо, коли ми побачили нещасну корчму Вента-Кемада. Кабаліст затримався й сказав:

— Ось місце, де минулої ночі мені влаштували паскудну каверзу. Треба, однак, туди увійти, бо я залишив там трохи харчів, і ми зможемо підкріпитися.

Ми увійшли до клятої венти й на столі в їдальні знайшли паштет із куріпок і дві пляшки вина. У кабаліста, схоже, був прекрасний апетит; його приклад додав мені відваги, бо сумніваюся, чи в іншому разі я б наважився щось покласти в рот. Усе те, що я тут бачив протягом кількох днів, так сплутало мої уявлення, що я вже сам не знав, що роблю, і якби хто мав таке бажання, то міг би примусити мене сумніватися у власному існуванні.

Пообідавши, ми почали обходити кімнати й дісталися до тієї, в якій я спав у перший день після виїзду з Андухара. Я пізнав своє нещасне ложе й, сівши на ньому, став роздумувати над усім тим, що зі мною сталося, особливо ж над подіями, що відбулися в печері. Я пригадав собі, як Еміна попередила мене, щоб я не йняв віри, як мені про неї щось погане розповідатимуть. Я саме заглибився в ці думки, коли кабаліст звернув увагу на щось блискуче, що застрягло в шпарах підлоги. Придивившись, я побачив, що це реліквія, яку сестри забрали у мене в печері. Я бачив, як її вкинули в розщелину скелі, а тепер знайшов її у шпарі підлоги. Я й справді почав підозрювати, чи взагалі виходив коли-небудь з цієї клятої корчми й чи пустельник, інквізитор, брати Зото не були привидами, породженими чаклунською марою. А тим часом за допомогою шпаги я добув реліквію і знову повісив її на шиї.

Кабаліст засміявся й сказав:

— Отже, це твоя власність, сеньйоре кавалере. І якщо ти тут провів ніч, то мене зовсім не дивує, що прокинувся ти під шибеницею. Але менше з тим, ходімо звідси, ми ще до вечора маємо дійти до келії пустельника.

Ми покинули корчму й, не пройшовши навіть половини дороги, зустріли пустельника, який ледь брів, спираючись на патерицю. Побачивши нас, він одразу закричав:

— Ах, молодий мій приятелю, я саме тебе шукаю; вертайся до моєї келії, вирви свою душу з пазурів сатани, тим часом дай мені руку. Шукаючи тебе, я зовсім вибився з сил.

Трошки відпочивши, ми рушили далі; старий шкандибав, спираючись то на одного з нас, то на другого. Нарешті ми дійшли до скиту.

Ледь увійшовши, я побачив Пачеко, який розлігся посеред кімнати. Мені здалося, що він конає, принаймні з грудей у нього виривалося те жахливе іржання, яке віщує швидку смерть. Я збирався промовити до нього, але він мене не пізнав; тоді пустельник зачерпнув свяченої води, покропив нею безумця й промовив:

— Пачеко! Пачеко! Іменем твого Спасителя наказую тобі розповісти, що з тобою сталося цієї ночі.

Пачеко затремтів, страшно заревів і почав так: