Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Вертаюся до моєї подорожі на північні узбіччя гори. Я кажу так тому, що сицилійці, згадуючи Етну, завжди називають її il monte, або просто гора. Спершу я наладився до того, що ми називали «Вежа філософа», але не зумів туди дістатися. З провалля, яке відкрилося на схилі вулкана, випливав потік лави; він розділявся дещо вище вежі, немовби охоплюючи її двома руками, які збігалися разом милею далі, утворюючи свого роду неприступний острів.

Я одразу збагнув важливість того положення; а крім того, на самій вежі ми мали великий запас каштанів, який мені неодмінно хотілося зберегти. Уважно шукаючи, я відкрив підземний прохід, яким раніше часто ходив і який вивів мене просто на саму вежу. Я одразу вирішив розмістити на цьому острові всіх наших жінок. Наказав зробити курені з листя і один з них прикрасив особливо старанно. Потім я повернувся на південь і привів сюди всіх жінок, які були раді цьому новому укриттю.

Сьогодні, коли я переношуся в пам’яті у щасливі хвилини, проведені на тому острові, я бачу, як вони сильно відрізняються від жахливих переживань, які торсали мене все життя. Вогняні потоки відділяли нас від решти людей; вогонь кохання володів нашими думками. Усе корилося моїм наказам і все схилялося перед найменшими бажаннями коханої Сильвії. Нарешті, щоб доповнити моє щастя, до мене прибули двоє моїх братів. Обидва пережили надзвичайні пригоди, й запевняю вас, що якщо ви схочете колись послухати їхні розповіді, то вони сподобаються вам значно більше від моїх.

Мало є людей, які б не пережили бодай кількох щасливих днів, але не знаю, чи є хто-небудь, хто міг би щастя рахувати на роки. Моє принаймні не тривало й одного року. Члени банди поводилися один з одним чесно, ніхто б навіть не насмілився глянути на чужу коханку, тим паче на мою; тому ревнощі були не знані, або радше на якийсь час вигнані з нашого острова, бо ця шалена пристрасть завжди надто легко знаходить доступ до місць, де живе кохання.

Молодий розбійник по імені Антоніно так палко закохався в Сильвію, що не був навіть у змозі приховати свою пристрасть. Я й сам це помітив, але бачачи його сумним і пригніченим, вирішив, що моя кохана не відповідає йому взаємністю, і зберігав спокій. Я був би радий вилікувати Антоніно, бо любив його за хоробрість. Був також у банді розбійник по імені Моро, якого я, навпаки, за недостойний склад думок ненавидів усією душею, і якби Теста-Лунга повірив мені, то давно б уже вигнав його.

Моро зумів утертися в довіру Антоніно й пообіцяв допомогти йому в коханні; він здобув також довіру Сильвії і переконав її, що я маю коханку в сусідньому селі. Сильвія боялася признатися мені в підозрах, але поведінка її ставала щораз більш вимушеною, тож я здогадувався, що вогонь давнього кохання починає згасати в ній. Зі свого боку, Антоніно, якому Моро все розказував, подвоїв свої залицяння до Сильвії і ходив із задоволеним виразом, який давав мені зрозуміти, що він щасливий.

Я не мав ніякої вправи в розплутуванні подібних інтриґ. Я убив Сильвію і Антоніно. Останній за мить перед смертю визнав мені зраду Моро. Із закривавленим стилетом я побіг до зрадника; Моро перелякався, впав на коліна й пробелькотав, що герцоґ Рокка Фьйоріта заплатив йому, аби звести мене й Сильвію зі світу, і що лише заради цього він приєднався до нашої банди. Я затопив йому стилет у грудях. Потім я вибрався до Месіни, проник, переодягшись, у палац герцоґа й відправив його слідом за його повірником і двома жертвами його помсти.

Таким був кінець мого щастя й водночас моєї слави. Моя відвага змінилася цілковитою байдужістю до життя, а оскільки я виявляв таку ж байдужість до безпеки моїх товаришів, то невдовзі після цього зовсім втратив їхню довіру. І завершуючи, можу вас запевнити, що відтоді я став одним із самих звичайних розбійників.

Невдовзі потім Теста-Лунга помер від плевриту, і його банда розпалася. Мої брати, добре знаючи Іспанію, умовили мене податися туди. На чолі дванадцяти людей я дістався до Таормінської затоки й три дні там переховувався. На четвертий день ми захопили двощогловий корабель і добралися на ньому до берегів Андалузії.

Хоча в Іспанії вистачає гір, які запевнили б нам безпечне укриття, я віддав перевагу хребту Сьєрра-Морени й не мав причин пошкодувати про свій вибір. Я захопив два транспорти піастрів, а пізніше здійснив кілька не менш вигідних нападів.

Чутки про наші успіхи дійшли до Мадрида. Губернатор Кадиксу дістав наказ доставити нас живими чи мертвими й відрядив проти нас кілька полків. З іншого боку, великий шейх Ґомелесів запропонував мені службу в себе й безпечний сховок у цій печері. Я без роздумів погодився на його пропозицію. Трибунал у Ґранаді, який не бажав показати своєї безпомічності, але нас знайти не міг, наказав схопити двох пастухів з долини й повісити їх під іменем братів Зото. Я був знайомий з тими двома й знаю, що вони скоїли декілька вбивств. Проте вважають, що їх гнівить оте повішення замість нас і що вночі вони відв’язуються з шибениць і виправляють тисячі якихось неподобств. Я не переконався в цьому на власні очі, тож не можу нічого вам про це сказати. Не раз, однак, проходячи вночі біля шибениці, особливо, коли світить місяць, я добре бачив, що нема там ніяких повішеників, а вдосвіта вони знову верталися на шибеницю.

Ось вам історія мого життя, яку ви хотіли почути. Гадаю, що мої брати, життя яких текло більш спокійно, могли б вам розповісти більш захопливі речі, але не матимуть на це часу, бо корабель вже готовий, і я дістав чіткі накази, щоб завтра виправити його в море.

Коли Зото пішов, прекрасна Еміна сказала з виразом глибокого смутку:

— Цей чоловік має рацію; хвилини щастя надто короткі в житті людини. Ми провели тут три дні, які, можливо, ніколи в житті більше для нас не повторяться.

Вечеря аж ніяк не була веселою, і я поспішив побажати своїм родичкам доброї ночі. Я сподівався, що побачу їх у своїй кімнаті й тоді зможу краще розвіяти їх смуток.

І справді, вони прийшли раніше, ніж завжди, і на довершення свого щастя я помітив, що пояси свої вони тримають в руках. Символічну промовистість цього жесту легко було зрозуміти, однак Еміна, не довіряючи моїй тямучості, сказала:

— Любий Альфонсе, твоя відданість нам була безмежною. Можливо, ми більше не побачимося. Для інших жінок це була б причина для стриманості, але ми хочемо навічно залишитися в твоїй пам’яті, і якщо жінки, яких ти зустрінеш у Мадриді, перевищуватимуть нас вихованням і манерами, зате жодна не буде більш чулою і пристрасною. Однак, дорогий Альфонсе, ти повинен повторити обіцянку, що збережеш усе в таємниці й не станеш вірити, якщо про нас говоритимуть щось погане.

Я злегка посміхнувся цій останній умові, але погодився на все й нагороду отримав найчулішими пестощами.

Потім Еміна сказала:

— Любий Альфонсе, нас гнітить ця реліквія, яку ти носиш на шиї. Чи не міг би ти її на хвильку зняти?