Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Нарешті я побачив, як наближається полк; вони розташувалися перед замковими воротами, а навкруг розставили сторожу. Одразу за ними тяглася шерега лектик, у яких сиділи дами, в останній же сам Прінчипіно розлігся на стосі подушок. Він з трудом зійшов на землю, підтримуваний двома конюшими, вислав вперед військовий підрозділ, і лише коли його запевнили, що жодного з нас вже немає в замку, увійшов разом з жінками й кількома дворянами, що належали до його кортежу.

Під моїм дубом било джерело свіжої води, поряд з ним стояв мармуровий стіл, оточений лавками. Це була найбільш доглянута частина саду; я не сумнівався, що незабаром усе товариство збереться тут, і вирішив не злазити, щоб краще придивитися до них. І справді, через півгодини я побачив, як наближається одна молода особа майже мого віку. Навіть ангели не могли бути прекраснішими; побачивши її, я пережив таку раптову й сильну схвильованість, що міг би впасти з самої верхівки дуба, якби внаслідок звичної обережності не прив’язався міцно поясом до гілки.

Молода дівчина йшла з потупленими очима й виразом глибокого смутку на обличчі. Вона сіла на лавці, сперлася ліктями на мармуровий стіл і почала гірко плакати. Сам не знаючи, що роблю, я зсунувся з дерева й став так, що міг її бачити, сам залишаючись непоміченим. Тоді я побачив Прінчипіно, який наближався з квітами в руках. За три роки, протягом яких я не бачив його, він значно виріс, обличчя мав гарне, але позбавлене будь-якого виразу.

Молода дівчина, побачивши його, кинула на нього повний погорди погляд, за який я був їй дуже вдячний. Незважаючи на це, Прінчипіно, страшенно самовдоволений, весело підійшов до неї й сказав:

— Люба моя наречена, ось квіти, які будуть твоїми, якщо ти пообіцяєш мені не згадувати про цього негідника й гультяя.

— Ваша світлість, — відповіла дівчина, — гадаю, що умови твоєї прихильності є несправедливими. Адже навіть якщо я ні разу не вимовлю перед тобою імені Зото, все одно весь дім завжди тобі про нього нагадуватиме. Адже навіть твоя годувальниця присяглася в твоїй присутності, що ніколи в житті не бачила вродливішого хлопця.

— Синьйорино Сильвіє, — перервав її Прінчипіно, зачеплений за живе. — Не забувай, що ти моя наречена.

Сильвія нічого не відповіла, лиш залилася слізьми.

— Негідниця, раз ти кохаєш розбійника, то маєш те, на що заслуговуєш!

Говорячи це, він ударив її в обличчя.

— Зото!.. Зото!.. — крикнула бідна дівчина. — Чому ж тебе тут немає, щоб покарати цього мерзотника!

Вона ще не вимовила тих слів, як я несподівано вийшов зі свого сховку й сказав герцоґу:

— Пізнаєш мене? Я розбійник і міг би просто вбити тебе, але надто поважаю синьйорину, яка покликала мене на допомогу, тому пропоную тобі поєдинок, який вам, дворянам, личить.

У мене з собою були два кинджали й чотири пістолети; я розділив зброю надвоє, поклав одну частину в десяти кроках від другої і запропонував йому вибір. Але нещасний Прінчипіно, зомлівши, впав на лавку.

Тоді Сильвія озвалася до мене так:

— Я шляхетного роду, але бідна; завтра я маю пошлюбити герцоґа або піти на все життя в монастир. Замість одного чи другого я волію бути твоєю навіки!

Сказавши це, вона кинулася в мої обійми.

Ви можете здогадатися, що мене довго вмовляти не довелося. Однак слід було вжити заходів, щоб герцоґ не перешкодив нашій втечі. Я взяв стилет і — не маючи молотка — каменем прибив йому руку до лавки, на якій він лежав. Він крикнув від болю й знову знепритомнів. Ми вислизнули крізь отвір у садовому мурі і втекли в гори.

Усі мої товариші мали коханок, тому з радістю зустріли мою, а їхні жінки присягнулися Сильвії в беззастережній слухняності.

Кінчався вже четвертий місяць мого життя із Сильвією, коли я вимушений був покинути її, щоб оглянути всі ті зміни, яких наробило в північній стороні останнє виверження вулкану. Під час подорожі я відкрив у природі такі принади, про які раніше навіть не підозрював. Щомиті я наштовхувався на розкішні галявини, ґроти, гаї в місцях, які колись здавалися мені придатними лишень для оборони чи для засідок. Сильвія пом’якшила моє розбійницьке серце, яке, однак, незабаром мало повернути собі колишню суворість.