Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Мені зробили таку ласку; я кинувся в її обійми й розповів про свої пригоди з чарівницею. Мати сильно здивувалася й сказала:

— Любий Масуде, я не думала, що чарівниці існують на світі. Зрештою, я не знаюся на цьому, але недалеко звідси живе один дуже розумний єврей, у якого я про це запитаю. Якщо та, яку ти кохаєш, чарівниця, то вона зуміє всюди знайти тебе. Однак, з іншого боку, ти знаєш, що за найменший непослух у нас карають смертю. Наші старійшини мають великі плани щодо тебе, скорися їм чимшвидше й намагайся заслужити їхню прихильність.

Слова матері справили на мене сильне враження. Я уявив собі, що чарівниці справді є всемогутніми й що моя знайде мене навіть на кінці світу. Я пішов до батька й присягнувся, що буду сліпо слухатися всіх наказів.

Наступного дня я виїхав у товаристві певного жителя Туніса по імені Сід-Ахмет, який спершу відвіз мене до свого рідного міста, одного з найчарівніших у світі. З Туніса ми подалися до Заґуана, маленького містечка знаменитого виробництвом червоних шапочок, відомих під назвою фесок. Мені сказали, що неподалік від міста знаходиться особливий будинок, що складається з невеличкого храму й ґалереї, яка півколом оточує маленьку затоку. У давні часи вода з затоки потрапляла у водогін, який відводив її до Карфагена. Казали також, що храм присвячений якомусь божеству джерела. Я, безумець, уявив собі, що цим божеством є моя чарівниця. Подався до джерела й почав її щосили кликати. Лишень луна відповідала мені. В Заґуані мені також розповіли про палац духів, руїни якого лежали в кількох милях серед пустелі. Я відправився туди й побачив круглий будинок, збудований у надзвичайно гарному стилі. Помітив якогось чоловіка, який сидів серед руїн і малював. Я запитав його по-іспанськи, чи то правда, що цей палац збудували духи. Він усміхнувся й відповів мені, що це театр, у якому стародавні римляни влаштовували бої диких звірів, і що це місце, яке сьогодні називається ель-Джем, було колись знаменитою Замою. Пояснення подорожнього зовсім не зацікавили мене; я волів би зустріти духів, які б мені що-небудь сказали про мою чарівницю.

Із Заґуана ми подалися до Кайруана, колишньої столиці махді. Це було величезне місто, де жило сто тисяч людей, неспокійних і завжди готових до повстання. Ми провели там цілий рік. З Кайруана перейшли до Ґадамесу, маленької незалежної державки, яка становила частину Белед-ель-Джеріду, тобто країни фініків. Так називають місцевість, що простяглася між гірським пасмом Атласа й піщаною пустелею Сахарою. Фінікові дерева настільки врожайні в цих краях, що одне єдине може цілий рік годувати невибагливу людину, а саме з таких і складається тамтешнє населення. Не бракує, однак, ще й інших продуктів харчування, таких як зерновий злак, що зветься дурро, а також баранів на високих ногах і без вовни, м’ясо яких дуже смачне.

У Ґадамесі ми зустріли багатьох маврів родом з Іспанії. Між ними не було ані Зеґрисів, ані Ґомелесів, але було багато родин, щиро прихильних нам; у кожному разі, це був край біженців. Рік ще не добіг кінця, як я отримав листа від батька, який кінчався словами: «Матір каже повідомити тебе, що чарівниці — це звичайні жінки й навіть мають дітей». Я зрозумів, що моя чарівниця була така ж смертна людина, як і я, і ця думка дещо вгамувала мою уяву.

Коли шейх дійшов до цього місця, один із дервішів сповістив нам, що вже накрили вечерю, і ми радо пішли до столу.

День шістдесят четвертий

Наступного дня я знову спустився до копальні, де цілий день ретельно виконував роботу рудокопа. Увечері пішов до шейха й попросив його, щоб він продовжив свою розповідь, що він і зробив.

Я сказав тобі, що отримав від батька листа, з якого довідався, що моя чарівниця є жінкою. Був я тоді в Ґадамесі. Сід-Ахмет вирушив зі мною до Фезану, країни більшої від Ґадамесу, але не такої родючої, і де всі жителі чорні. Звідти ми подалися до оазису Аммона, де повинні були чекати звістки з Єгипту. Послані нами люди повернулися через два тижні з вісьмома дромадерами. Хода тих тварин була неможливою, однак її треба було терпіти вісім годин без перерви. Коли ми зупинилися перепочити, кожному дромадеру дали кульку з рису, камеді й кави; відпочивали ми чотири години, потім знову рушили в дорогу.

На третій день ми прибули до Бахр-белама, тобто до безводного моря. Це широка піщана долина, вся вкрита мушлями; ми не помітили жодних слідів ані рослин, ані тварин. Увечері ми прибули на берег озера, багатого на натрій, який є різновидом солі. Там ми покинули наших провідників і дромадерів, і ніч я провів сам на сам із Сід-Ахметом. На світанку прийшли восьмеро сильних людей, які посадили нас на ноші, щоб перенести через озеро. Ішли вони один за одним, де брід здавався досить вузьким. Натрій кришився під їх ногами, які вони все ж таки, щоб захиститись від ран, пообв’язували шкурами. У цей спосіб нас несли довше двох годин. Озеро виходило в долину, захищену двома скелями з білого граніту, а потім пропадало під великим склепінням, утвореним природою, але викінченим людськими руками.

Тут провідники розвели вогонь і пронесли нас ще близько ста кроків до свого роду пристані, де нас чекав човен. Провідники запропонували нам легку закуску, самі ж їли, випиваючи й курячи гашиш, тобто витяжку з конопляного сімені. Потім запалили смоляні смолоскипи, які далеко освітлювали все навкруг, і прикріпили їх до стерна. Ми сіли в човен, наші провідники перетворилися на веслярів і весь день до вечора пливли з нами під землею. Під вечір ми дісталися до затоки, де канал розливався кількома річищами. Сід-Ахмет сказав мені, що тут починається знаменитий у стародавні часи лабіринт Озимандії. Сьогодні залишилася тільки підземна частина будівлі, поєднана з печерами Луксора і з усіма підземеллями Фів.

Човен зупинився біля входу в одну з жилих печер, стерник пішов за харчами для нас, після чого ми загорнулися в наші хаїки й заснули у човні.

Наступного дня знову взялися за весла. Наш човен плив під великими ґалереями, накритими пласкими брилами велетенських розмірів; деякі з них були повністю покриті ієрогліфами. Нарешті ми прибули до порту й подалися до місцевого гарнізону. Командир відвів нас до свого начальника, який узявся представити нас шейхові друзів.

Шейх привітно подав мені руку й сказав:

— Молодий андалузцю, наші брати з Кассар-Ґомелеса схвально пишуть мені про тебе. Хай пошле на тебе Пророк своє благословення.

Сід-Ахмета шейх, схоже, знав віддавна. Накрили вечерю, після чого увійшли якісь дивно одягнені люди й почали розмовляти з шейхом незрозумілою для мене мовою. Висловлювались вони роздратовано, показуючи на мене, наче звинувачуючи в якомусь злочині. Я кинув погляд на свого супутника, але той зник. Шейх несказанно розлютився. Мене схопили, закували в кайдани й кинули до в’язниці.

Це була печера, видовбана в скелі, де-не-де перерита з’єднаними між собою ямами. Лампа освітлювала вхід до мого підземелля, я помітив пару жахливих очей, а одразу за ними — страшну пащу, оснащену потворними зубами. Крокодил увіпхав половину свого тілиська до моєї печери й готувався пожерти мене. Я був скутий, не міг поворухнутися, тому прочитав молитву й почав чекати смерті.

Проте крокодил був прикутий до ланцюга, це було випробування, якому хотіли піддати мою хоробрість. Друзи в ті часи утворювали на Сході численну секту. Її початок пов’язаний із певним фанатиком по імені Даразі, який насправді був усього лиш знаряддям Хакіма Біамріллаха, третього каліфа Фатимідів у Єгипті. Цей володар, відомий своєю безбожністю, намагався неодмінно відродити давні пунічні забобони. Він наказав вважати себе втіленням божества й віддавався неймовірні розпусті, до якої допускав також своїх прибічників. У ті часи ще не заборонили остаточно стародавніх містерій, їх влаштовували в підземеллях лабіринту. Каліф наказав втаємничити його, але зазнав невдачі в своїх безумних починаннях. Його прибічники ховалися від переслідувань у лабіринті.

Сьогодні вони визнають найчистішу магометанську віру, той її варіант, який визнається сектою Алі і який колись прийняли Фатиміди. Вони узяли собі назву «друзи», щоб уникнути ненависного всім імені Хакімітів. Від давніх містерій друзи залишили тільки звичай піддавати випробуванням. Я був присутній при декількох обрядах і звернув увагу на декілька фізичних прийомів, над якими, без сумніву, замислились би найбільші європейські вчені; крім того, схоже, що друзи мають певні ступені втаємничення, де йдеться вже зовсім не про магометанство, а про речі, про які я не маю жодного поняття. Зрештою, для їх вивчення я був тоді ще надто молодий. Я провів цілий рік у підземеллях лабіринту, часто їздив до Каїра, де зупинявся у людей, поєднаних з нами таємними зв’язками.