Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Дон Хуане, — сказала вона мені, — ти не можеш не бачити змін, які залишив на мені час. Я дійсно відчуваю, що невдовзі вже дочекаюся кінця життя, в якому для мене не залишилось більше нічого привабливого. Великий Боже, скільки ж докорів я заслужила від тебе! Послухай, дон Хуане, моя дочка померла в поганстві, а моя онучка — мусульманка. Ця думка вбиває мене, ось візьми — читай.

З цими словами вона простягла мені листа від Уседи такого змісту:

Сеньйоро й благочестива ігуменя!

Я пішов відвідати маврів у їхніх печерах і дізнався, що якась жінка прагне поговорити зі мною. Я пішов за нею до її житла, де вона сказала мені: «Сеньйоре астролог, ти, який знаєш про все, поясни мені випадок, який стався з моїм сином. Находившись за цілий день серед ущелин і прірв наших гір, він вийшов до дуже гарного джерела. Звідти до нього вийшла якась прекрасна дівчина, в яку мій син закохався, хоча й гадав, що має справу з чаклункою. Мій син виїхав у далеку подорож і просив мене, щоб я будь-якими способами постаралася з’ясувати цю таємницю».

Так мені говорила мавританка, я ж одразу здогадався, що тією чаклункою була наша Ундина, яка дійсно має звичку заглиблюватись у деякі печери й випливати з другого боку з джерела. Я відповів мавританці якимись пустими словами, аби заспокоїти її, сам же пішов до озера. Я намагався розпитати Ундину, але марно, ти ж сама, сеньйоро, знаєш її нехіть до розмов. Невдовзі, однак, мені вже не треба було ні про що питати, бо сама її постать зраджувала таємницю. Я відвів її до свого замку, де вона щасливо народила донечку. Прагнучи якомога скоріше повернутися на озеро, вона незабаром утекла із замку, почала жити так само безрозсудно, як і раніше, і через кілька днів захворіла. І якщо вже говорити все до кінця, то я не пам’ятаю, аби вона колись казала мені про схильність до тієї чи іншої релігії. Щодо її доньки, то оскільки вона по батькові — найчистішої мавританської крові, то неодмінно повинна стати мусульманкою. В іншому випадку ми б могли накликати на нас усіх помсту жителів підземелля.

— Бачиш, дон Хуане, — додала герцоґиня у повному відчаї, — яка я нещасна. Моя донька померла в поганстві, моя онучка повинна стати мусульманкою!.. Великий Боже — як же Ти суворо караєш мене!

Дійшовши до цього місця, циган побачив, що вже пізно, тому повернувся до своїх людей, а ми всі пішли спати.

День шістдесят перший

Ми відчували, що пригоди цигана вже наближаються до кінця, тому з величезним нетерпінням чекали вечора й віддали цигану всю свою увагу, коли він почав розповідати.

Знатна ігуменя Валь-Санто, може, й не зломилася б під тягарем нещасть, але вона призначила собі сувору покуту, якої не витримав її виснажений організм. Я бачив, як вона помалу згасає, і не міг відважитись покинути її. Моє чернече вбрання дозволяло мені в будь-який час входити до монастиря, і одного дня нещасна Мануела на моєму лоні спустила дух. Герцоґ Соррієнте, спадкоємець герцоґині, перебував тоді у Валь-Санто. Цей сеньйор повівся зі мною дуже відверто.

— Я знаю, — сказав він мені, — про стосунки, які ти мав із австрійською партією, до якої я також належав. Якщо тобі коли-небудь знадобляться якісь послуги, прошу, не оминай мене. Я все зроблю із задоволенням. Щодо відкритих зв’язків з тобою, то ти сам розумієш, що я ніяк не можу входити в них, не наражаючи нас обох на небезпеку.

Герцоґ Соррієнте мав рацію. Я був однією зі втрачених позицій партії. Мене висунули вперед, щоб потім, коли заманеться, покинути. У мене ще залишався великий маєток, який легко було переміщати, бо він весь був у руках братів Моро. Я хотів виїхати до Рима чи до Англії, але коли доходило до ухвалення остаточного рішення, я ні на що не міг наважитись. Я тремтів від самої думки про повернення в світ. Нехіть до товариських стосунків стала в мене свого роду душевною хворобою.

Уседа, бачачи, що я вагаюся і не знаю, що мені робити, умовив мене перейти на службу до шейха Ґомелесів.

— А що це за служба? — запитав я. — Чи вона нічим не загрожує спокою моєї країни?

— Нічим, — відповів він. — Маври, які ховаються в цих горах, готують революцію в ісламі; їх спонукають до цього політика й фанатизм. Для досягнення своєї мети вони мають необмежені можливості. Деякі найбільш знатні іспанські родини задля власної вигоди зав’язали з ними стосунки. Інквізиція бере з них великі гроші й дозволяє в глибинах землі те, чого б не стерпіла на поверхні. Зрештою, дон Хуане, довірся мені, спробуй пожити життям, яке ми ведемо в наших долинах.

Стомившись від світу, я вирішив послухатися поради Уседи. Мусульманські й поганські цигани прийняли мене як людину, призначену бути їхнім ватажком, і присяглися бути мені в усьому слухняними. Однак остаточно вплинули на моє рішення циганки. Особливо дві запали мені в око, одна звалася Кітта, друга — Зітта. Обидві були чудові, і я не знав, яку мені вибрати. Вони побачили мою нерішучість і позбавили мене цього клопоту, пояснивши, що в них дозволене багатоженство і що не потрібно ніякого релігійного обряду для освячення шлюбу.

Мушу із соромом визнати, що мене спокусила ця злочинна розпуста. На жаль, існує тільки один спосіб утриматися на дорозі цноти — слід уникати будь-яких стежок, яких вона не освітлює. Якщо людина приховує своє ім’я, вчинки чи наміри, то невдовзі муситиме приховувати все своє життя. Мій зв’язок з герцоґинею був негожий лиш тим, що я повинен був ховати його від людей, і всі таємниці мого життя стали його кінцевим наслідком. Більш невинне очарування утримувало мене в цих долинах, а саме очарування того життя, яким тут жили. Небесний виднокруг завжди розкинутий над нашими головами, свіжість печер і лісів, пахощі повітря, кришталь вод, квіти, що виростають на кожному кроці, нарешті вся природа, вбрана в усі свої приваби — все це заспокійливо діяло на мою душу, вимучену світом і його галасливою суєтою.

Мої дружини обдарували мене двома доньками. Тоді я почав звертати більшу увагу на голос свого сумління. Я бачив нещастя Мануели, які довели її до могили. Я вирішив, що мої дочки не будуть ні магометанками, ні поганками. Їх треба було виховувати, тож не було над чим думати, я залишився на службі у Ґомелесів. Мені доручали дуже важливі справи й незмірні суми грошей. Я був багатий, для себе нічого не хотів, а з дозволу свого зверхника віддавав, скільки міг, на благодійництво. Часто мені вдавалося порятувати людей від великого лиха.

В цілому я вів у глибинах землі життя, яке розпочав на її поверхні. Я знову став дипломатичним посланником. Не раз їздив до Мадрида, відбув кілька подорожей за межі Іспанії. Цей активний спосіб життя повернув мені колишню енергійність. Я все більше звикав до нього.

Тим часом мої доні підростали. Під час своєї останньої поїздки я взяв їх із собою до Мадрида. Двоє юнаків дворянського походження зуміли завоювати їхні серця. Їх родини зберегли зв’язки з жителями наших підземель, і ми не боїмося, що вони рознесуть по людях те, що мої дочки могли б їм розповісти про наші долини. Як тільки я повидаю їх обох заміж, одразу вступлю до якогось святого притулку, де спокійно чекатиму кінця життя, яке хоч і не було зовсім вільне від помилок, однак і порочним я його не можу назвати. Ви хотіли, щоб я вам розповів про свої пригоди, зараз я лиш хочу, аби ви не пошкодували про свою цікавість.