Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Власне кажучи, ми подорожували лишень для того, щоб виявити наших таємних ворогів сунітського напрямку, який тоді був пануючим. Ми вибралися в дорогу до Маската, де імам виразно заявив, що він проти сунітів. Цей шляхетний святий чоловік прийняв нас дуже люб’язно, показав нам список арабських родів, які вірили в нього, і переконував, що може легко вигнати сунітів з Аравії. Однак його вчення відрізнялося від вчення Алі, тому ми з ним не могли мати нічого спільного.

Звідти ми попливли до Басри й через Шираз прибули в державу Сафавідів. Тут ми дійсно побачили, що повсюди панує вчення Алі, але перси поринули в насолоди й домашні чвари і мало дбали про поширення ісламу поза своєю країною. Нам рекомендували відвідати єзидів, які живуть на верховинах Лівану. Назву «єзиди» давали різного роду сектантам, а саме ці відомі під назвою «мутавалі». З Багдада ми поїхали дорогою через пустелю й прибули до Тадмори, яку ви називаєте Пальміра, звідки написали до шейха єзидів. Він прислав нам коней, верблюдів і збройний почет.

Весь народ ми знайшли згромадженим у долині біля Баальбека. Там ми мали справжнє задоволення. Сто тисяч фанатиків вили прокляття Омару й хвалу Алі. Відбувалися погребальні урочистості на честь Гуссейна, сина Алі. Єзиди ножами різали собі плечі, деякі навіть у фанатичному екстазі поперерізали собі жили й повмирали, плаваючи у власній крові.

У єзидів ми пробули довше, ніж сподівалися, і отримали нарешті звістки з Іспанії. Батьки мої вже були неживі, і шейх мав намір усиновити мене.

Після чотирирічних мандрів я нарешті щасливо повернувся до Іспанії. Шейх усиновив мене з усіма належними урочистостями. Невдовзі мені відкрили речі, яких не знали навіть шість старійшин родів. Хотіли, щоб я став махді. Спершу мене мали визнати в Лівані. Єгипетські друзи взяли мою сторону, Кайруан теж перейшов на мій бік; у кожному разі, саме це місто я повинен був обрати столицею. Перенісши туди багатства Кассар-Ґомелеса, я міг невдовзі стати наймогутнішим володарем світу.

Усе це було непогано задумано, але, по-перше, я був ще надто молодим, по-друге, не мав жодного поняття про війну. Тому було вирішено, що я одразу ж вступлю в оттоманське військо, яке вело тоді бої з німцями. Маючи мирний характер, я хотів був відмовитися від таких намірів, але треба було бути слухняним. Мене спорядили, як і личить знаменитому воїну; я вирушив до Стамбула й приєднався до почту візира. Німецький воєначальник по імені Євгеній розбив нас дощенту й примусив візира відступити за Туну, тобто Дунай. Пізніше ми хотіли знову розпочати наступальну війну й пройти до Семиграду. Ішли ми вздовж Пруту, аж тут угорці напали на нас з тилу, відрізали від кордонів і розбили вщент. Я був поранений двома кулями в груди, й мене залишили на полі бою як полеглого.

Кочові татари підібрали мене, перев’язали мої рани, а годували одним тільки дещо скислим кобилячим молоком. Напій цей, можу сміливо признатися, врятував мені життя. Цілий рік я був настільки слабким, що не міг сісти на коня, і коли орда переносила свій стан на нове місце, то мене клали на возі з кількома старими жінками, які ходили за мною.

Мій розум разом із тілом сильно підупав, і я не міг ані слова навчитися по-татарськи. Через два роки я зустрів муллу, який знав арабську мову. Я розповів йому, що я мавр з Андалузії і благаю, щоб мені дозволили повернутися на батьківщину. Мулла вступився за мене перед ханом, який дав мені грошей на подорож.

Врешті-решт я добрався до наших печер, де мене віддавна вважали загиблим. Мій приїзд викликав у всіх радість. Один тільки шейх не тішився, бачачи мене таким ослабленим і з підупалим здоров’ям. Тепер я менш ніж будь-коли здатен був стати махді. Однак до Кайруана відправили посла, щоб вияснити настрої, бо хотіли чимшвидше розпочати.

Посол повернувся через шість тижнів. Усі оточили його з величезною цікавістю, і тут він раптом, якраз посередині розповіді, впав, немов непритомний. Йому надали допомогу, він опритомнів, хотів заговорити, але не міг зібрати думки. Зрозуміли тільки, що в Кайруані епідемія. Його хотіли ізолювати, але було вже надто пізно: подорожнього торкалися, переносили його речі, й одразу всі жителі печер стали жертвами страшного лиха.

Тоді була субота. Наступної п’ятниці, коли маври з долин зійшлися на молитву й принесли нам харчі, вони знайшли самі лиш трупи, серед яких повзав я з великим наростом під лівим соском. Зате я не вмер.

Не боячись більше зарази, я узявся до поховання померлих. Роздягаючи шістьох старійшин родів, я знайшов шість пергаментних смужок, склав їх разом і відкрив таємницю невичерпної копальні. Шейх перед смертю відкрив водогін, тож я спустив воду й деякий час насолоджувався виглядом моїх багатств, не сміючи їх торкнутися. Життя моє було надзвичайно бурхливим, мені потрібен був відпочинок, і звання махді зовсім не було для мене привабливим.

Зрештою, я не володів таємницею переговорів з Африкою. Магометани, які жили в долині, вирішили відтоді молитися у себе, тож я залишився сам один у цілому підземеллі. Я знову залив копальню, позбирав коштовності, знайдені в печері, старанно вимив їх оцтом і подався до Мадрида як мавританський торговець коштовностями з Тунісу.

Уперше в житті я побачив християнське місто; мене здивувала свобода жінок і засмутила легковажність чоловіків. Я в тузі прагнув переселення до якогось магометанського міста. Хотів поїхати до Стамбула, жити там у заможному забутті, час від часу повертаючись до печер для поповнення моїх багатств.

Такими були мої наміри. Я гадав, що ніхто про мене не знає, але я помилявся. Щоб більше бути схожим на купця, я ходив у місця громадських прогулянок і розкладав там свої коштовності. Встановив за них усталену ціну й ніколи не торгувався. Такою поведінкою я здобув загальну повагу й запевнив собі дохід, якого зовсім не домагався. Разом з тим, куди б я не ходив, чи то на Прадо, чи то до Буен-Ретіро, чи в якесь інше громадське місце, повсюди мене переслідував якийсь чоловік, гострий і проникливий погляд якого неначе читав у моїй душі.

Неустанні погляди того чоловіка збудили в мені несказанний неспокій.

Шейх замислився, наче пригадуючи пережиті враження, але тут нам дали знати, що вечеря вже на столі, тому він відклав дальшу розповідь на наступний день.

День шістдесят п’ятий

Я пішов до копальні й знову зайнявся своєю працею. Я вже видовбав велику кількість найчистішого золота; в нагороду за мою ретельність увечері шейх продовжив свою розповідь.

Я казав тобі, що де б я в Мадриді не озирнувся, якийсь незнайомець весь час переслідував мене поглядом, який збуджував у мене надзвичайну тривогу. Одного вечора я нарешті вирішив озватися до нього.