Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

У моїй особі ти бачиш п’ятдесят другого нащадка Масуда Бен-Тахера, першого шейха Ґомелесів, який побудував Кассар, зникав в останню п’ятницю кожного місяця й повертався лише в наступну.

Твої кузини вже дещо тобі розповідали, я закінчу їхню розповідь і відкрию тобі всі наші таємниці. Маври вже кілька років перебували в Іспанії, коли їм спало на думку проникнути в долини Альпухари. У цих долинах жив тоді народ, що звався турдулами чи турдетанами. Ці туземці самі себе називали «таршиш» і твердили, що раніше вони жили в околицях Кадикса. Вони зберегли багато слів зі своєї стародавньої мови, якою вміли навіть писати. Літери тієї мови називали в Іспанії desconocido[56]. За панування римлян, а потім візиґотів турдетани платили багату данину, а за це зберігали повну незалежність і давню віру. Вони поклонялися богові по імені Яхх і приносили йому жертви на горі, яка звалася Ґомелес Яхх, що їхньою мовою означало Гора Яхха. Арабські завойовники, вороги християн, ще більше ненавиділи поган або тих, які такими вважалися.

Одного дня Масуд у підземеллях замку знайшов камінь, вкритий стародавніми літерами. Він підняв його й помітив кручені сходи, що вели вглиб гори, наказав принести смолоскипи й сам спустився всередину. Він знайшов кімнати, переходи, коридори, але, боячись заблудитися, повернувся. Наступного дня він знову спустився в підземелля й помітив під ногами відполіровані й блискучі часточки. Він зібрав їх, приніс до себе й переконався, що це чисте золото. Пішов туди втретє і, йдучи за слідом золотого пилу, дійшов до тієї жили золота, над якою ти працював. Він остовпів від вигляду тих багатств. Повернувся чимшвидше й удався до всіх можливих застережних заходів, які тільки міг вигадати, щоб приховати від світу свій скарб. Біля входу до підземелля він наказав збудувати каплицю й вдавав, що хоче вести в ній пустельницьке життя, присвячене молитвам і роздумам. Тим часом він весь час працював над жилою золота й довбав дорогоцінний метал, намагаючись добути його якнайбільше. Праця йшла дуже повільно, бо він не тільки не смів узяти собі помічника, але ще й повинен був потаємно купувати сталеві інструменти, потрібні йому для гірничих робіт.

Масуд тоді побачив, що багатство зовсім не дарує владу, бо він мав перед собою більше золота, ніж усі земні володарі. Однак добування його велося з великим трудом; а поза тим він не знав, що робити із золотом і де його сховати.

Масуд був ревним адептом Пророка й полум’яним прихильником Алі. Він вважав, що це сам Пророк відкрив йому й дав це золото для повернення каліфату своєму роду, тобто нащадкам Алі, а потім через них — для навернення світу в іслам. Ця думка заволоділа його розумом. Він віддався їй з тим більшим запалом, що рід Омейядів у Багдаді занепадав, і з’явилися надії на повернення трону нащадкам Алі. Аббасиди й справді винищили Омейядів, але нащадки Алі ніяк цим не скористалися, навпаки, один з Омейядів навіть прибув до Іспанії і став каліфом Кордови.

Масуд, бачачи, що він більш, ніж будь-коли, оточений ворогами, вмів добре ховатися. Він навіть відмовився від виконання своїх намірів, але надав їм такої форми, яка, так би мовити, зберігала їх для майбутнього. Він вибрав шість старійшин родин зі свого роду, зв’язав їх присягою і, відкривши їм таємницю золотої жили, сказав:

— Вже десять років я володію цим скарбом і ніяк не зміг його використати. Якби я був молодший, то міг би зібрати воїнів і панувати з допомогою золота й меча. Але я відкрив свої багатства надто пізно. Мене знали як шанувальника Алі, і доки я зібрав би свою партію, мене б убили. Я маю надію, що наш Пророк поверне колись халіфат своєму родові й що тоді весь світ перейде в його віру. Час іще не прийшов, але треба до нього бути готовим. Я маю зв’язки в Африці, де таємно підтримую прихильників Алі, треба також і в Іспанії утвердити могутність нашого роду. Передовсім ми повинні приховувати наші можливості. Нам не треба усім носити те саме прізвище. Тому ти, родиче мій Зеґрисе, з усім своїм родом оселишся в Ґранаді. Мої залишаться в горах і збережуть прізвище Ґомелесів. Інші переберуться в Африку й там одружаться з дочками Фатимідів. Особливо слід звертати увагу на молодь, пізнавати напрям її думок і піддавати різним випробуванням. Якщо коли-небудь знайдеться між ними юнак, обдарований небуденними якостями й завзяттям, тоді він постарається скинути з трону Аббасидів, до останку винищити Омейядів і повернути халіфат нащадкам Алі. Я вважаю, що майбутній переможець повинен прийняти титул махді, тобто Дванадцятого імама, і знаменувати своєю появою передбачення Пророка, який говорить, що «сонце встане на заході».

Такими були наміри Масуда. Він записав їх у книгу й нічого тоді не робив, не порадившись із шістьма старійшинами роду. Нарешті він склав із себе повноваження й довірив одному з них місце великого шейха та замок Кассар-Ґомелес. Від того часу вісім шейхів змінили один одного. Зеґриси й Ґомелеси придбали найбагатші володіння в Іспанії, деякі переселилися до Африки, зайняли важливі посади й породичалися з наймогутнішими родинами.

Вже закінчувалося друге століття хіджри, коли один із Зеґрисів насмілився проголосити себе махді, тобто законним вождем. Він заснував столицю в Кейруані, на відстані одного дня шляху від Туніса, підкорив усю Африку й став родоначальником каліфів Фатимідів. Шейх Кассар-Ґомелесу послав йому багато золота, зрештою, він повинен був ще більше, ніж будь-коли, ховатися в мороці таємниці, бо християни брали гору, й існувала небезпека, що Кассар потрапить у їхні руки. Невдовзі у шейха з’явився інший клопіт. Ним стало несподіване вивищення Абенсерраґів, роду, що був ворожим нашому й зовсім відрізнявся від нас способом мислення.

Зеґриси й Ґомелеси були вовкуватими, замкненими в собі й ревними у вірі; навпаки, Абенсерраґи діяли лагідно, з жінками були ґалантними, з християнами — приязними. Вони якоюсь мірою проникли в нашу таємницю й оточили нас пастками. Нащадки махді підкорили Єгипет і були визнані в Сирії, а також у Персії. Могутність Аббасидів повністю завалилася. Туркменські князі заволоділи Багдадом, однак, незважаючи на це все, визнання Алі майже не розширилося, а сунітське визнання все ще мало над ним перевагу.

В Іспанії Абенсерраґи чимраз більше розхитували звичаї. Жінки показувалися без накривал, чоловіки зітхали біля їх ніг. Шейхи Кассару не виходили більше із замку й не торкалися золота. Такий стан тривав довго, нарешті Зеґриси й Ґомелеси, прагнучи зберегти віру й королівство, змовилися проти Абенсерраґів і перебили їх у Левовому Дворі, у їхньому власному палаці, що звався Альґамбра.

Ця нещасна подія позбавила Ґранаду значної кількості захисників і посприяла її загибелі. Долини Альпухари, йдучи за прикладом решти країни, піддалися переможцям. Шейх Кассар-Ґомелесу зруйнував свій замок і перейшов у підземелля, в ті самі кімнати, де ти бачив братів Зото. Шість родин перейшли разом з ним у надра землі, інші поховалися в прилеглих печерах, які виходили в інші долини.

Деякі із Зеґрисів і Ґомелесів прийняли християнську віру або принаймні приєдналися до навернених. Серед них була й родина Моро, які спершу мали торговий дім у Ґранаді, а потім стали придворними банкірами. Вони не боялися браку фондів, бо мали в своєму розпорядженні всі скарби підземелля. Зв’язки з Африкою тривали весь час, особливо з королівством Тунісу. Все йшло досить добре аж до часів Карла, імператора й іспанського короля. Закон Пророка, який уже не вражав в Азії так, як за каліфів, ширився натомість у Європі, підтримуваний завоюваннями оттоманів.

У ті часи міжусобиці, які нищили все на землі, проникли також і під землю, тобто в наші печери. Тіснота ще більше роз’ятрювала взаємний розбрат. Сефі й Віллах засперечалися щодо звання шейха, якого й справді варто було домагатися як такого, що давав право розпоряджатися невичерпною копальнею. Сефі, відчуваючи свою слабкість, хотів перейти на бік християн. Віллах затопив йому стилет у груди, після чого став думати, як забезпечити загальну безпеку. Таємницю підземелля записали на пергаменті й розрізали на шість смужок перпендикулярно до рядків. Тільки об’єднавши всі разом, їх можна було прочитати. Кожну смужку довірили одному зі старійшин роду й під загрозою смерті заборонили передавати іншим. Утаємничений носив смужку на правому плечі. Віллах зберіг право на життя й смерть усіх жителів підземелля й околиць. Стилет, який він затопив у груди Сефі, став символом його влади й переходив у спадщину до наступників. Утвердивши в цей спосіб суворе правління в підземеллях, Віллах усю свою невтомну енергію віддав справам Африки. Ґомелеси посідали там кілька тронів. Вони запанували в Таруданті й Тлемсені, але африканці — це легковажні люди, які прислухаються передовсім до голосу пристрастей, тож діяльність Ґомелесів у тій частині світу ніколи не давала таких наслідків, яких слід би було сподіватися.

Близько того часу почалися переслідування маврів, які ще залишалися в Іспанії. Віллах уміло використав ці обставини. Він із нечуваною винахідливістю запровадив систему взаємної опіки між підземеллям і людьми, які займали високі державні посади. Останні вважали, що протегують всього лиш кільком мавританським родинам, які хотіли жити в спокої, насправді ж вони допомагали намірам шейха, який в нагороду відкривав для них свою калиту. Я бачу також у наших літописах, що Віллах встановив, а радше відновив випробування, які повинна була проходити молодь, щоб підтвердити доблесть свого характеру. До Біллаха ці випробування були забуті. Незабаром настало вигнання маврів. Шейх підземелля звався Кадер. Це була мудра людина, яка не занедбувала нічого, що могло забезпечити безпеку для всіх. Банкіри Моро створили угруповання впливових людей, які вдавали милосердя до маврів; під цим приводом вони робили їм тисячі послуг і брали за це великі гроші.

Маври, вигнані до Африки, понесли з собою дух помсти, який безустанно підтримував їх. Можна було думати, що вся та частина світу підніметься й заллє Іспанію; однак незабаром африканські держави виступили проти них. Марно лилася кров у громадянських війнах, марно підземні шейхи сипали золото, невблаганний Мулай Ізмаїл скористався столітніми чварами й заснував державу, яка існує і досі.

Тут я переходжу до часу мого народження і тепер розповідатиму тобі про самого себе.

Коли шейх дійшов до цих слів, йому повідомили, що вечеря вже на столі, і цей вечір пройшов у нас, як і попередній.

День шістдесят третій

Зранку мене знову вислали в підземелля. Я видовбав стільки золота, скільки міг; зрештою, я вже звик до цієї праці, бо цілими днями тільки нею і займався. Вечорами я ходив до шейха, де заставав моїх кузин. Я просив його, щоб він далі розповідав мені про свої пригоди, що він і робив.