Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Я, однак, була б рада, — сказала Ребека, — дізнатися, що сталося з Бускеросом.

— Зараз розкажу, — відповів циган. — Шмагання в Барселоні відштовхнуло його від шпигунства, але оскільки його відшмагали під іменем Робусті, то він вирішив, що це ніяк не зашкодить славі Бускероса. Тому він сміливо запропонував свої послуги кардиналу Альбероні й став у його міністерстві дрібним інтриганом, схожим цим на свого покровителя, який був далеко не дрібним інтриганом.

Потім Іспанією правив інший авантюрист по імені Ріпперда. За його правління Бускерос пережив ще кілька вдалих днів, але час, який кладе край найблискучішим долям, позбавив Бускероса можливості користуватися ногами. Вже будучи паралізованим, він наказував відносити його на Пласа-дель-Соль і там ще продовжував свою звичну діяльність, затримуючи перехожих і в міру можливості втручаючись у їхні справи. Останній раз я бачив його в Мадриді поряд із найзабавнішою в світі постаттю, в якій я пізнав поета Аґудеса. Вік позбавив його зору, й бідолаха втішався думкою, що Гомер теж був сліпий. Бускерос розповідав йому міські плітки, Аґудес переказував їх віршами, і його часом із задоволенням слухали, хоча в нього залишилась тільки тінь колишніх здібностей.

— Сеньйоре Авадоро, — у свою чергу запитав я, — а що сталося з донькою Ундини?

— Про це ти дізнаєшся пізніше, а тим часом займися приготуваннями до свого від’їзду.

Ми вирушили в похід і після тривалої подорожі прийшли в глибоку долину, з усіх боків оточену скелями. Коли розбили намети, ватажок циган прийшов до мене й сказав:

— Сеньйоре Альфонсе, візьми капелюх і шпагу й ходи зі мною.

Пройшовши сто кроків, ми опинилися перед отвором у скелі, крізь який я побачив довгу, темну ґалерею.

— Сеньйоре Альфонсе, — сказав мені ватажок, — ми знаємо твою відвагу, а зрештою, ти не вперше йдеш цією дорогою. Увійди в цю ґалерею і, як і минулого разу, заглиблюйся в надра землі. Я прощаюся з тобою, ми тут повинні розстатися.

Пам’ятаючи першу свою мандрівку, я спокійно йшов кілька годин у темряві. Нарешті помітив світло й добрався до надгробка, де побачив того самого старого дервіша, який молився. На шурхіт, який я справив, коли входив, дервіш озирнувся й сказав:

— Вітаю тебе, юначе! Зі щирою приємністю я знову бачу тебе. Ти спромігся дотримати свого слова стосовно певної частини нашої таємниці, тепер ми відкриємо тобі її всю і вже не просимо мовчати. А тим часом відпочинь і підкріпися.

Я сів на камені, й дервіш приніс мені кошик, у якому були м’ясо, хліб і вино. Коли я під’їв, дервіш штовхнув одну зі стінок надгробка, повернув її на завісах і показав мені кручені сходи.

— Зійди туди, — сказав він мені, — і побачиш, що маєш робити.

Я налічив близько тисячі східців у темряві й дістався до печери, освітленої кількома лампами. Побачив кам’яну лавку, на якій упорядковано лежали сталеві долота й молотки з того ж металу. Перед лавкою виблискувала золота жила товщиною в чоловіка. Метал був темно-жовтий і здавався абсолютно чистим. Я зрозумів, чого від мене хотіли. Хотіли, аби я видовбав стільки золота, скільки зможу.

Я взяв долото лівою, молоток правою рукою і невдовзі став досить вмілим рудокопом; однак долота затуплялися, і я часто був вимушений міняти їх. Протягом трьох годин я видовбав більше золота, ніж могла б винести одна людина.

Тоді я помітив, що печера наповнюється водою; я увійшов на сходи, але вода весь час прибувала, тож я мусив узагалі покинути печеру. Біля надгробка знайшов старого дервіша; він поблагословив мене й показав кручені сходи, що вели догори, якими я мав піднятися. Я почав сходження й, пройшовши знову близько тисячі кроків, опинився в круглому залі, освітленому багатьма лампами, блиск яких відбивався в плитах слюди й опалу, які прикрашали стіни. В глибині залу стояв золотий трон, на якому сидів старець у білосніжному тюрбані на голові. Я пізнав у ньому пустельника з долини. Мої кузини, розкішно одягнені, стояли біля нього. Кілька дервішів у білих одежах оточували його з обох сторін.

— Молодий назарею, — сказав мені шейх, — ти пізнав у мені пустельника, який приймав тебе в долині Ґвадалквівіру, але водночас ти здогадуєшся, що я — великий шейх Ґомелесів. Мабуть, ти пригадуєш двох своїх дружин. Пророк поблагословив їх побожну чутливість, невдовзі вони обидві стануть матерями й зможуть продовжити плем’я, якому призначено повернути каліфат роду Алі. Ти виправдав наші надії, повернувся до табору й жодним словом не виявив того, що з тобою сталося в наших підземеллях. Нехай Аллах скропить росою щастя твою голову!

З цими словами шейх зійшов з трону й обійняв мене, кузини зробили те саме. Дервішів відіслали, ми перейшли до другого приміщення, в глибині якого накрили вечерю. Не було більше ніяких урочистих промов, ніяких навернень у магометанство. Ми весело провели разом більшу частину ночі.

День шістдесят другий

Наступного дня мене зранку знову послали до копальні, де я видовбав таку саму кількість золота, як і вчора. Увечері я пішов до шейха й застав у нього обох моїх дружин. Я попросив його, щоб він погодився задовольнити мою цікавість щодо багатьох речей, про які я хотів дізнатися, особливо ж про його власні пригоди. Шейх відповів, що й справді прийшов час, коли слід відкрити мені всю таємницю, й почав так: