Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Тепер тобі відомі всі таємниці нашого підземного життя, яке, мабуть, недовго вже триватиме. Незабаром ти почуєш, що землетруси порушили ці гори; з цією метою ми приготували великі запаси вибухових матеріалів, але це вже буде остання наша втеча.

Іди ж, тепер, Альфонсе, куди тебе кличе світ. Ти отримав від нас вексель на необмежену суму, а принаймні таку, яка відповідає бажанням, що ми їх у тебе помітили. Пам’ятай, що незабаром вже не буде підземелля, тому думай про те, щоб запевнити собі незалежність. Брати Моро підкажуть тобі, що треба зробити. Я ще раз прощаюся з тобою, обніми й своїх дружин. Сходи, які мають дві тисячі східців, доведуть тебе до руїн Кассар-Ґомелесу, де ти знайдеш провідників до Мадрида. Прощавай же, прощавай.

Я рушив крученими сходами й ледь вибрався на денне світло, як одразу ж побачив обох своїх слуг, Лопеса і Москіто, які кинули були мене біля джерела Алькорнокес. Обидва з радістю поцілували мені руки й відвели до старої вежі, де мене вже чекала вечеря й зручна постеля.

Наступного дня ми без затримок вирушили в дальшу дорогу. Увечері прибули до венти в Карденасі, де я знайшов Веласкеса, котрий замислився над якоюсь проблемою, схожою, на перший погляд, на квадратуру кола. Достойний математик спочатку не міг мене пізнати, і я без поспіху повинен був пригадати йому все, що з ним сталося під час перебування в Альпухарах. Тоді він обняв мене, надзвичайно зрадівши нашій зустрічі, але водночас розповів мені про свій смуток, спричинений розлученням з Лаурою Уседою, бо так він називав Ребеку.

Закінчення

20 червня 1739 року я прибув до Мадрида. Наступного дня після приїзду я дістав від братів Моро листа із чорною печаткою, який обіцяв мені якусь сумну звістку. Я й справді довідався з нього, що мій батько помер внаслідок апоплексії, а мати, віддавши в оренду наш маєток Ворден, пішла в монастир, де хотіла спокійно жити на свою ренту.

Через день сам Моро прийшов до мене, заклинаючи зберегти в таємниці його відвідини.

— Досі, — сказав він, — ти знав, сеньйоре, лишень певну частину наших таємниць, але незабаром дізнаєшся про все. В даний час усі втаємничені зайняті розміщенням своїх маєтків по різних країнах, і якби хтось із них втратив їх внаслідок якогось нещасливого випадку, то всі інші прийшли б йому на допомогу. У тебе, сеньйоре, був дядько в Індіях, який помер, не залишивши тобі майже нічого. Я розпустив чутки, що ти успадкував значний маєток, щоб ніхто не дивувався твоєму раптовому багатству. Треба буде купити нерухомість у Брабанті, в Іспанії і навіть в Америці; дозволь мені цим зайнятися. Що стосується тебе, сеньйоре, то я знаю твою відвагу й не маю сумніву, що ти сядеш на корабель «Святий Захарій», який відпливає з військами до Картахени, бо їй загрожує генерал Вернон. Англійське міністерство зовсім не прагне війни, але громадська думка наполегливо схиляє його до неї. Проте мир вже не за горами, і якщо ти не скористаєшся цією можливістю поглянути на війну, то другої вже так легко не знайдеш.

План, представлений мені Моро, був давно вже розроблений моїми покровителями. Я сів на корабель зі своєю ротою, яка входила в склад батальйону, вибраного з різних полків. Подорож наша пройшла успішно; прибули ми якраз вчасно й закрилися у фортеці з доблесним Еславою. Англійці зняли облогу в 1740 році, в березні, і я повернувся до Мадрида.

Одного разу, несучи службу при дворі, я помітив у почті королеви молоду жінку, в якій одразу пізнав Ребеку. Мені сказали, що це одна принцеса з Тунісу, яка заради того, щоб перейти в нашу віру, втекла з рідної країни. Король був її хрещеним батьком і надав їй титул герцоґині Альпухари, після чого герцоґ Веласкес просив її руки. Ребека помітила, що мені говорять про неї, і кинула благальний погляд, щоб я не зраджував її таємниці.

Потім двір переїхав у Сан-Ільдефонсо, а мене з моєю ротою розквартирували в Толедо.

Я винайняв будинок на вузенькій вуличці, недалеко від ринку. Напроти мене жили дві жінки, кожна з яких мала дитину, чоловіки ж їх, як вважалося, морські офіцери, перебували тоді в морі. Ці дві жінки жили зовсім усамітнено й займалися, схоже, виключно своїми дітьми, які й справді були гарненькими, як ангелятка. Цілий день обидві матері тільки й робили, що колисали їх, купали, одягали й годували. Зворушливе видовище материнської відданості так мене захопило, що я не міг відірватися від вікна. Щоправда, мене спонукала й цікавість, я був би радий побачити обличчя моїх сусідок, але вони завжди дбайливо їх прикривали. Так пройшло три тижні. Кімната, що виходила на вулицю, належала дітям, і жінки в ній не їли, однак певного вечора я побачив, що в ній накрили стіл і начебто готували якусь урочистість.

У кінці столу велике крісло, прикрашене вінком з квітів, означало місце короля цього свята; по обидва боки поставили високі стільці, на які посадили дітей. Потім прийшли мої сусідки й, махаючи руками, почали просити мене відвідати їх. Я вагався, не знаючи, що мені робити, а тоді вони піднесли свої вуалі, і я пізнав Еміну й Зібельду. Я провів з ними шість місяців.

Тим часом прагматична санкція[57] і суперечки щодо спадщини Карла VI розпалили в Європі війну, в якій невдовзі й Іспанія взяла активну участь. Тож я покинув своїх кузин і пішов в ад’ютанти до інфанта дон Філіпа. Протягом усієї війни я залишався поряд із цим принцом, а після війни мене зробили полковником.

Ми були в Італії. Комісіонер дому Моро приїхав до Парми, щоб стягнути певні борги й упорядкувати фінансові справи цього князівства. Однієї ночі цей чоловік прийшов до мене й потаємно сповістив, що мене нетерпляче чекають у замку Уседи й що я негайно повинен виїхати в подорож. З цими словами він одночасно назвав мені одного зі втаємничених, з яким я повинен був зустрітися в Малазі.

Я попрощався з інфантом, сів у Ліворно на корабель і після десяти днів плавання прибув до Малаги. Згаданий чоловік, якого попередили про мій приїзд, вже чекав мене на пристані. Того ж дня ми вийхали, а наступного дня прибули в замок Уседи.

Я застав там чисельне товариство: передовсім шейха, його доньку Ребеку, Веласкеса, кабаліста, цигана з двома доньками й зятями, трьох братів Зото, уявного безумця, нарешті кільканадцять магометан з трьох втаємничених родин. Шейх сповістив, що оскільки ми зібралися вже всі, то одразу ж подамося до підземелля.

І справді, як тільки настала ніч, ми вирушили в дорогу й на світанку були вже на місці. Зійшли до підземелля і на якийсь час полягали спати. Потім шейх зібрав нас усіх разом і промовив до нас так (повторюючи все це арабською для магометан):

— Копальні золота, які близько тисячі років становили, так би мовити, маєток нашої родини, здавалися невичерпними. Наші предки були переконані в цьому, тому вирішили скерувати добуте з них золото на поширення ісламу — особливо в різновиді віросповідання Алі. Вони були лише охоронцями цього скарбу, збереження якого вимагало від них надзвичайного труду й зусиль. Я сам пережив у житті тисячі найжахливіших неприємностей. Тому, прагнучи врешті-решт позбутися підозри, яка з кожним днем ставала дедалі нестерпнішою, я вирішив переконатися, чи копальня справді є невичерпною. Я пробурив скелю в кількох місцях і виявив, що золота жила всюди підходить до кінця. Сеньйор Моро погодився зайнятися підрахунками багатств, які в нас залишалися, і їх кількості яка припадала на кожного з нас. Підрахунки показали, що кожен з головних спадкоємців отримає мільйон цехінів, а інші учасники — по п’ятдесят тисяч. Усе золото добуто й складено в одній віддаленій печері. Спершу я відведу вас до копальні, щоб ви переконалися в правдивості моїх слів; потім кожен приступить до отримання своєї частини.

Ми зійшли крученими сходами, дійшли до надгробка, а звідти — до копальні, яка дійсно виявилася повністю вичерпаною. Шейх підганяв нас до якнайшвидшого повернення. Опинившись нагорі, ми почули страшний вибух. Шейх повідомив нас, що вибухівка висадила в повітря всю ту частину підземелля, де ми щойно були. Потім ми подалися до печери, в якій було складено решту золота. Африканці отримали свої частини. Моро ж отримав мою і майже всіх європейців.