Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Сеньйоре Альфонсе, мені відомо, що твої прекрасні кузини розказали тобі про історію твоїх предків і про значення, якого вони надавали таємниці Кассар-Ґомелесу. Бо й справді немає в світі нічого важливішого. Людина, яка володіє нашою таємницею, легко могла би примусити скоритися цілі народи й, можливо, заснувати навіть всесвітню імперію. Проте, з іншого боку, ці могутні й небезпечні засоби, опинившись у нерозважливих руках, могли б надовго знищити порядок, що оснований на підкоренні. Закони, які одвічно керують нами, передбачають, що таємниця може бути відкрита людям тільки з роду Ґомелесів, та й то лиш тоді, коли численні випробування підтвердять незламність і чесність напрямку їх думок. Слід би також вимагати принесення урочистої присяги, підкріпленої безліччю релігійних обрядів. Однак, знаючи твій характер, ми можемо задовольнитися твоїм чесним словом, що ти нікому не зрадиш того, що тут побачиш чи почуєш.

Мені в першу мить здалося, що, будучи на службі іспанського короля, я не повинен давати слова, не довідавшись спершу, чи не побачу я в печері речей, які б заперечували його гідність. Я сказав про це дервішу.

— Твоя обачливість, сеньйоре, цілком доречна, — відповів старець. — Твоя рука належить королю, але тут ти знаходишся в підземних краях, куди його влада ніколи не проникала. Рід, з якого ти походиш, також накладає на тебе певні обов’язки, нарешті чесне слово, якого я від тебе вимагаю, є тільки продовженням того, яке ти вже дав своїм кузинам.

Я погодився з цим поясненням, хоча й дещо особливим, і дав слово, якого від мене вимагали.

Тоді дервіш штовхнув одну стіну надгробка й показав мені сходи, які вели до ще глибшого підземелля

— Зійди туди, — сказав він, — мені немає потреби супроводжувати тебе, однак увечері я прийду по тебе.

Тож я зійшов і побачив речі, про які розповів би вам зі щирим задоволенням, якби дане мною слово честі не було для цього нездоланною перешкодою.

Згідно з обіцянкою, дервіш прийшов по мене увечері. Ми вийшли разом і прийшли до цілком іншої печери, де нам накрили вечерю. Стіл стояв під золотим деревом, яке зображувало родовід Ґомелесів. Дерево розросталося двома головними гілками, з яких одна, призначена для Ґомелесів-магометан, немовби цвіла пишним цвітом, друга ж, Ґомелесів-християн, явно всихала і їжилася довгими й грізними тернами. Після вечері дервіш сказав:

— Не дивуйся різниці, яку ти бачиш між цими двома головними гілками. Ґомелеси, вірні законам Пророка, отримали в нагороду корони, тоді як ті другі жили незнаними й займали різні маловажні посади. Жоден з них ніколи не був допущений до нашої таємниці, і якщо для тебе було зроблено виняток, то завдячуєш цим особливій прихильності, яку отримав завдяки симпатії двох принцес із Тунісу. Та незважаючи на це, ти ще й досі маєш дуже слабеньке уявлення про нашу політику; якби ж ти схотів перейти до другої гілки, до тієї, яка розквітає і з кожним днем розквітатиме чимраз пишніше, тоді б ти мав чим задовольнити своє самолюбство і міг би здійснити грандіозні плани.

Я хотів відповісти, але дервіш не дав мені вимовити ні слова й продовжив так:

— Однак тобі належиться певна частина багатств твоєї родини й певна нагорода за зусилля, яких ти доклав, щоб прибути до нашого підземелля. Ось вексель на ім’я Естебана Моро, найбагатшого банкіра в Мадриді. Сума начебто становить тільки тисячу реалів, але один-єдиний таємний розчерк пером робить її необмеженою, і ти на своє ім’я отримаєш, скільки зажадаєш сам. А зараз ти підеш цими стрімкими сходами і коли нарахуєш тисячу п’ятсот сходинок, опинишся перед дуже низьким склепінням, де муситимеш проповзти п’ятдесят кроків і тоді опинишся посеред замку Аль-Кассар, або Кассар-Ґомелес. Ти добре зробиш, якщо переночуєш там, а на другий день біля підніжжя гори легко знайдеш табір циган. А я прощаюся з тобою, дорогий Альфонсе, і нехай наш святий Пророк просвітить тебе й покаже шлях правди.

Дервіш обняв мене, попрощався й зачинив за мною двері. Я повинен був буквально виконати його розпорядження. Спинаючись угору, я часто зупинявся, щоб передихнути; нарешті побачив над собою усіяне зірками небо. Я ліг під розваленим склепінням і заснув.

День тридцять перший

Прокинувшись, я побачив у долині циганський табір, і з пожвавлення, яке там панувало, здогадався, що вони збираються в дорогу, аби знову розпочати свої мандри, тож поспішив приєднатися до них. Я сподівався численних запитань щодо моєї відсутності протягом двох ночей, але ніхто до мене навіть не озвався, так усі були зайняті підготовкою до від’їзду.

Як тільки ми сіли на коней, кабаліст сказав:

— Цього разу можу вас запевнити, що ми достатньо наслухаємось розповідей Вічного Жида. Я ще не втратив своєї влади, як цей нахаба собі уявляє. Він вже був недалеко від Таруданта, коли я примусив його повернутися. Він незадоволений і йде якомога повільніше, але я маю засоби поквапити його.

Сказавши це, він вийняв з кишені книжку, почав читати якісь варварські закляття, і незабаром на вершині гори ми побачили старого волоцюгу.

— Дивіться на нього, — крикнув Уседа. — Негідник! Ледащо! Зараз ви побачите, як я з ним привітаюся.

Ребека почала заступатися за винуватця, і її брат, схоже, охолов від гніву, однак, коли Вічний Жид наблизився до нас, Уседа не міг стриматись, щоб не наговорити йому докорів незрозумілою для мене мовою. Потім наказав йому йти поряд з моїм конем і продовжувати далі історію своїх пригод від місця, де він її перервав.

Нещасний мандрівник нічого на це не відповів і почав так: