Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Саме тому я й пішов до сповіді.

— Чудово, — сказав Толедо, — давно вже я не тримав у руках шпаги; якщо хочеш, я можу бути твоїм секундантом.

— Дуже жаль, — відповів Аґілар, — але ти якраз та єдина людина, яку я не можу просити про таку послугу.

— Господе милосердний! — вигукнув Толедо. — Ти знову розпочав ту чортову суперечку з моїм братом?

— Саме так, друже мій, — відповів Аґілар, — герцоґ Лерма не погодився дати мені сатисфакцію, якої я від нього вимагав, і сьогодні вночі ми маємо битися при світлі смолоскипів на березі Мансанаресу, під великим мостом.

— Великий Боже! — з гіркотою вигукнув Толедо. — Значить, сьогодні увечері я маю втратити брата або друга?

— Можливо, обох, — відповів Аґілар. — Ми битимемося не на життя, а на смерть; замість шпаг ми погодилися на довгий стилет у правій і кинджал у лівій руці. Ти сам знаєш, яка це страшна зброя.

Толедо, чула душа якого легко піддавалася різним настроям, після буйних веселощів одразу впав у найпохмуріший розпач.

— Я передчував твій біль, — сказав Аґілар, — і тому не хотів бачитися з тобою, але пролунав голос з неба, наказавши мені, щоб я застеріг тебе перед карами, які чекають нас у майбутньому житті.

— Ах, — закричав Толедо, — прошу тебе, не думай про моє навернення.

— Я всього лиш солдат, — сказав Аґілар, — я не вмію читати проповіді, але повинен слухатись гласу Божого.

Тут годинник пробив одинадцять, Аґілар обійняв приятеля й сказав:

— Послухай, Толедо: потаємні передчуття підказують мені, що я загину, але я хочу, щоб моя смерть послужила твоєму спасінню. Я відтягну поєдинок аж до півночі. Тоді будь уважним; якщо померлі можуть якимись знаками дати про себе знати живим, у такому разі будь певен, що твій приятель постарається переконати тебе в існуванні того світу. Тільки попереджаю тебе, будь дуже уважний рівно опівночі.

Сказавши це, Аґілар ще раз обняв приятеля і вийшов. Толедо кинувся на ліжко й залився слізьми, я ж вийшов у передпокій, не зачиняючи за собою дверей. Мені було цікаво, як це все закінчиться.

Толедо вставав, дивився на годинник, після чого знову падав на ліжко й плакав. Ніч була темною, тільки спалахи далеких блискавок продиралися часом крізь шпари віконниць. Гроза була чимраз ближчою, і її загроза тільки посилювала похмурість нашого становища. Пробило північ, і з останнім ударом ми почули, як хтось тричі стукнув у віконницю.

Толедо відкрив віконницю й запитав:

— Ти загинув?

— Загинув, — відповів замогильний голос.

— Чи є чистилище на тому світі? — запитав Толедо.

- Є, і я там перебуваю, — відповів той самий голос, після чого ми почули протяжний, болісний стогін.