Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Під час перебування в колеґії театинців я часто замислювався над щастям, яке, як здавалося, випало малим жебракам, що сиділи біля дверей нашого костелу. Їх доля здавалася мені значно приємнішою за мою. Бо й справді, поки я сох над книжками, ніколи не вміючи задовольнити своїх учителів, ці щасливі діти злигоднів бігали вулицями, грали в карти на сходах паперті й платили один одному каштанами. Часом вони билися до знемоги — і ніхто не переривав їм тої розваги, качалися в піску — і ніхто не примушував їх митися; роздягалися на вулиці й прали сорочки біля криниць. Хіба може бути на світі приємніше життя?

Думки про подібне щастя займали мене під час мого життя в підземеллі, і я вирішив, що буде найкраще, якщо я, вийшовши з ув’язнення, оберу на час покути становище жебрака. Щоправда, я вже отримав певну освіту, і можна було по розмові відрізнити мене від моїх товаришів, але я сподівався, що легко зумію перейняти їхню мову й звичаї, а потім, через два роки, повернуся до своїх. І хоча ця думка була дещо дивною, але в тій ситуації, в якій я знаходився, я не міг вигадати нічого кращого.

Прийнявши таке рішення, я зламав вістря ножа й почав працювати над одним з прутів решітки. П’ять днів я мучився, поки мені вдалося його розхитати. Я старанно збирав камінні уламки й засипав ними отвір, так щоб ні про що не можна було здогадатися.

В день, коли я скінчив свою роботу, кошик мені принесла Хіральда. Я запитав, чи вона не боїться, якби випадково відкрилося, що вона годує якогось незнайомого хлопця в підземеллі.

— Зовсім ні, — відповіла вона, — люк, через який ти сюди дістався, веде до окремого павільйону, двері якого я наказала замурувати під тим приводом, що він схиляв герцоґиню до болісних спогадів, а коридор, яким ми приходимо до тебе, іде з моєї спальні і вхід до нього знаходиться в стіні під шпалерами.

— Але він, мабуть, закритий залізними дверцятами?

— Нічого подібного, — відповіла вона, — двері досить благенькі, але старанно сховані, зрештою, виходячи, я завжди замикаю свою кімнату на ключ. Тут є ще й інші підземелля, схожі на це, і я гадаю, що до нас тут повинен був жити не один ревнивець, який скоїв не один злочин.

Сказавши це, Хіральда хотіла вже йти.

— Чому ти вже йдеш, сеньйоро? — запитав я.

— Бо маю обмаль часу, — відповіла вона, — у герцоґині закінчився сьогодні шостий тиждень жалоби, й вона хоче вийти на прогулянку.

Я довідався, чого хотів, і не затримував більше Хіральду, яка вийшла й не закрила за собою і цього разу двері. Я чимшвидше написав герцоґині листа з вибаченнями, поклав його на решітку, тоді витягнув прут і через недоступну мені раніше частину підземелля, а потім темним коридором дістався до якихось замкнених дверей. Тут до мене долинув туркіт коліс карети й цокіт копит кількох коней; з цього я зробив висновок, що герцоґиня разом із годувальницею мала виїхати з вілли.

Я почав виламувати двері. Спорохнявілі дошки недовго опиралися моїм зусиллям. Я дістався до кімнати годувальниці й, знаючи, що вона замикає двері на ключ, вирішив, що можу без страху кілька хвилин перепочити.

Я оглянув себе в дзеркалі й ствердив, що моя зовнішність зовсім не відповідає становищу, яке я хотів обрати. Набрав з комина трохи сажі й дещо затемнив своє надто бліде обличчя, потім подер сорочку й штани. Підійшов до вікна й побачив, що воно виходить у сад, колись любимий господарями дому, але зараз зовсім занедбаний.

Відкривши вікно, я побачив, що жодне інше не виходить на цей бік дому; тут було невисоко, можна було скочити, але я волів скористатися простирадлами Хіральди. Видряпавшись потім на перголу, я перескочив з неї на садовий мур і опинився в чистому полі, щасливий, що дихаю повітрям свободи й позбуваюся театинців, інквізиції, герцоґині і її годувальниці.

Удалині я бачив Бурґос, але вирушив у протилежний бік і невдовзі дійшов до вбогої корчми; я показав господині двадцять реалів, які були в мене старанно загорнуті в папір, і сказав, що усі ці гроші я хочу тут у неї витратити. Почувши це, вона розсміялася й принесла мені по подвійній ціні хліба й цибулі. У мене з собою було трохи більше грошей, але я побоювався їй у цьому признатися. Поївши, я пішов до стайні й заснув, як зазвичай засинає людина на шістнадцятому році життя.

До Мадрида я прибув без жодних пригод, які б заслуговували згадки. Коли я входив до міста, надворі смеркалося.

Я знайшов будинок моєї тітки; можете собі уявити, як вона мене привітала. Однак затримався я в неї не дуже довго, бо боявся, що мою присутність можуть відкрити. Пройшовши весь Мадрид, я опинився на Прадо, де ліг на землі й заснув.

Наступного дня я прокинувся на світанку й пробігся площами й вулицями, шукаючи найкращого місця для мого нового заняття. Проходячи вулицею Толедо, я зустрів дівчину, яка несла пляшку з чорнилом. Я запитав, чи випадково не від сеньйора Авадоро вона вертається.

— Ні, — відповіла вона, — я йду від дона Феліпе дель Тінтеро Ларґо.

Я переконався, що мого батька й далі знають під тим самим ім’ям і що він досі займається тими самими речами.