Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Однак же слід було подумати про вибір місця. Під папертю костелу святого Роха я побачив кілька жебраків мого віку, зовнішність яких припала мені до смаку. Я підійшов до них і сказав, що приїхав з провінції, аби прислужитися милосердним душам, але залишилась у мене жменька реалів, яку охоче внесу в спільну касу, якщо вони таку мають. Ці слова справили на слухачів приємне враження. Вони відповіли мені, що й справді мають спільну касу, яку тримає перекупка каштанів на розі вулиці. Відвели мене туди, після чого ми повернулися на паперть і почали грати в тарок. Поки ми з усією старанністю віддавалися тій грі, якийсь добре одягнений сеньйор став начебто уважно приглядатися до нас. Ми вже збиралися крикнути йому яку-небудь дурницю, як він випередив нас і показав жестом, щоб я йшов за ним.

Завівши мене в бічну вуличку, він сказав:

— Дитя моє, я вибрав тебе з-поміж твоїх товаришів тому, що лице твоє світиться більшим, ніж в інших, розумом, а він буде тобі потрібний для доручення, яке ти маєш виконати. Тому слухай уважно. Ти побачиш, як тут буде проходити багато жінок, однаково одягнених у чорні оксамитні сукні й мантильї з чорним мереживом, які так щільно заслоняють їхні обличчя, що ні одну неможливо розпізнати. На щастя, візерунки оксамиту й мережив різні, і в цей спосіб легко стежити за прекрасними незнайомками. Я є коханцем однієї молодої особи, яка, як мені здається, має певну схильність до невірності, і я вирішив до кінця в цьому переконатися. Ось тобі два взірці оксамиту й два — мережив. Якщо ти побачиш двох жінок, сукні яких відповідають цим зразкам, то простеж, чи увійдуть вони до костелу, а чи до того он будинку напроти, який належить кавалеру Толедо. Тоді прийдеш дати мені звіт до торгівця винами на розі вулиці. Маєш тим часом золоту монету; дістанеш другу, якщо зробиш усе, як належить.

Поки незнайомець це говорив, я уважно розглядав його, і мені здалося, що він більше схожий на чоловіка, ніж на коханця. Мені спали на думку жорстокості герцоґа Сидонії, і я боявся згрішити, жертвуючи любовні почуття чорним підозрам шлюбу. Тому я вирішив виповнити тільки половину доручення, тобто донести ревнивцю, якби оті дві жінки увійшли до костелу; в протилежному ж випадку я вирішив попередити їх про небезпеку, яка їм загрожує.

Я повернувся до товаришів, сказав їм, щоб грали, не звертаючи на мене уваги, і ліг на землю за ними, розстеливши перед собою взірці оксамиту й мережива.

Незабаром багато жінок почали приходити парами; нарешті підійшли дві, на яких я побачив сукні з такого самого матеріалу, як мої взірці. Обидві жінки вдали, що заходять до костелу, але затрималися під портиком, озирнулися довкруж, чи ніхто за ними не йде, після чого швидко перебігли вулицю й увійшли в будинок напроти.

Коли циган дійшов до цього місця в розповіді, по нього прислали, і він мусив піти. Тоді заговорив Веласкес:

— Я, правду кажучи, боюся цієї історії. Усі пригоди цигана починаються дуже просто, й слухач гадає, що незабаром почує кінець; тим часом нічого подібного: одна історія породжує другу, з якої висновується третя, щось на зразок залишків частки, які в окремих випадках можна ділити до нескінченості. На затримання всілякого роду прогресій є свої способи, тут же в якості загальної суми всього того, що нам розповідає циган, можна отримати тільки незрозумілу плутанину.

— І все ж, — сказала Ребека, — ти слухаєш його, сеньйоре, з великим задоволенням, бо мені здається, що ти мав намір вирушити просто до Мадрида, а тим часом ніяк не можеш нас покинути.

— До цього мене схиляють дві причини, — відповів Веласкес, — по-перше, я почав важливе обчислення, яке прагну тут і закінчити; по-друге, визнаю тобі, сеньйоро, що в товаристві жодної жінки я не відчував такого задоволення, як у твоєму, тобто, простіше кажучи, ти, сеньйоро, єдина жінка, розмова з якою справляє мені задоволення.

— Ваша світлість, — відповіла ізраїльтянка, — я була б рада, якби ця друга причина стала колись першою.

— Для тебе, сеньйоро, мабуть, не так важливо, — сказав Веласкес, — чи я думаю про тебе до, чи після геометрії; мені ж щось інше справляє клопіт. Я досі не знаю твого імені і мушу позначати його знаком X чи Z, які ми в алгебрі зазвичай надаємо невідомим величинам.

— Моє ім’я, — сказала ізраїльтянка, — є таємницею, яку б я охоче довірила твоїй порядності, якби не боялася наслідків твоєї розсіяності.

— Не бійся, сеньйоро, — перервав її Веласкес. — Часто вживаючи в розрахунках підстановки, я звик завжди одним способом позначати ті самі цінності. Тому як тільки я надам тобі якесь ім’я, то потім, як би ти не хотіла, ти вже не зможеш його змінити.

— Ну, добре, — сказала Ребека, — тоді називай мене Лаура Уседа.

— З великим задоволенням, — відповів Веласкес, — або ж прекрасна Лаура, вчена Лаура, чарівна Лаура, бо все це — покажчики твого загального значення.

Поки вони так одне з одним розмовляли, мені пригадалася обіцянка, яку я дав розбійникові, що зустрінуся з ним у чотирьохстах кроках на захід від табору. Я взяв шпагу й, відійшовши на таку відстань від табору, почув постріл з пістолета. Я вирушив у той бік лісу, звідки почувся постріл і знайшов людей, з якими вже мав справу раніше. Їх ватажок звернувся до мене:

— Привіт тобі, сеньйоре кавалере, я бачу, що ти вмієш дотримувати слово, і не сумніваюся, що ти настільки ж хоробрий. Бачиш отой отвір у скелі? Він веде в підземелля, де тебе дуже нетерпляче очікують. Сподіваюся, що ти виправдаєш виявлену тобі довіру.

Я увійшов у підземелля, залишивши незнайомого, який зовсім не поспішив за мною. Пройшовши кілька кроків уперед, я почув за собою гуркіт і побачив, як величезні камені завалили вхід за допомогою невідомого механізму. Слабенький промінь світла, який проникав крізь розколину в скелі, гинув у темному коридорі. Однак, незважаючи на темінь, я легко ішов уперед, бо дорога була рівненька, а похилість незначна. Тому я не відчував ніякої втоми, але гадаю, що не один на моєму місці відчув би страх, вирушивши отак без цілі в нутрощі землі. Я йшов добрих дві години; в одній руці я тримав шпагу, другу простяг уперед, щоб не зіштовхнутися з чимось. Раптом повітря поряд зі мною затремтіло, і я почув тихий, гармонійний голос, який шепнув мені на вухо:

— По якому праву смертний насмілюється входити до країни гномів?