Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Другий голос, такий же лагідний, відповів:

— Може, він прийшов відібрати в нас наші скарби?

Перший голос продовжив:

— Якби він кинув шпагу, ми б до нього наблизились.

Я, в свою чергу, відповів так:

— Чарівні гномики, якщо не помиляюся, я пізнаю ваші голоси. Мені не можна кидати шпагу, але я встромив вістря в землю, тож ви сміливо можете наблизитись.

Підземні божества взяли мене в обійми, проте якимось підсвідомим відчуттям я відгадав, що це мої кузини. Живе світло, яке раптом спалахнуло з усіх боків, переконало мене, що я не помилився. Вони відвели мене до печери, викладеної подушками й оздобленої чудовими каменями, що виблискували всіма відтінками опалу.

— Ну, то що, — сказала Еміна, — чи ти радий зустрічі з нами? Ти зараз живеш у товаристві молодої ізраїльтянки, розум якої дорівнює її красі.

— Можу тебе запевнити, — відповів я, — що Ребека не справила на мене жодного враження, зате щоразу, коли я бачу вас, то завжди з неспокоєм думаю, що вже не побачу вас більше. Мене хотіли переконати, що ви нечисті духи, але я ніколи цьому не йняв віри. Якийсь внутрішній голос запевнював мене, що ви — істоти, схожі на мене, створені для кохання. Усі вважають, що можна по-справжньому кохати тільки одну жінку — це, без сумніву, не так, бо я кохаю вас обох однаково. Серце моє ніяк вас не розділяє, ви зразу обидві пануєте в ньому.

— Ах, — вигукнула Еміна, — це кров Абенсерраґів у тобі говорить, бо ти можеш кохати одразу двох жінок. Прийми ж святу віру, яка дозволяє багатоженство.

— І може бути, — втрутилася Зібельда, — що ти тоді сидів би на троні в Тунісі. Якби ти бачив цей чарівний край, сералі Бардо і Мануби, сади, фонтани, розкішні лазні й тисячі молодих невільниць, значно від нас гарніших…

— Не будемо говорити, — сказав я, — про ті царства, які освітлює сонце, ми зараз знаходимося сам не знаю, в якому проваллі, але хоча ми й межуємо з пеклом, ніщо нам не заважає пережити тут насолоди, які, як кажуть, Пророк обіцяє своїм вибраним.

Еміна журно усміхнулася, проте за мить вже глянула на мене ніжними очима. Зібельда ж кинулася мені на шию…

День тридцятий

Прокинувшись, я вже не знайшов своїх кузин. Стурбований, я озирнувся довкруж і побачив перед собою довгу, освітлену ґалерею; я здогадався, що це дорога, якою повинен іти. Я швиденько одягнувся й пішов; через півгодини я дійшов до стрімких сходів, якими за власним бажанням міг або піднятися на поверхню землі, або заглибитись у її нутрощі. Я обрав другий шлях і спустився в підземелля, де побачив надгробок з білого мармуру, освітлений чотирма лампами, і старого дервіша, який читав біля нього молитви.

Старець повернувся до мене й промовив лагідним голосом:

— Привіт тобі, сеньйоре Альфонсе, ми вже давно чекаємо тут на тебе.

Я запитав його, чи це часом не підземелля Касеар-Ґомелесу.

— Ти не помилився, шляхетний назарею, — відповів дервіш. — Ця труна містить у собі знамениту таємницю Ґомелесів; але перш ніж я розповім про цей важливий предмет, дозволь запропонувати тобі легку закуску. Тобі потрібні будуть усі сили твого розуму й тіла, а може ж так бути, — додав він злостиво, — що це останнє домагається відпочинку.

Після цих слів старець відвів мене в сусідню печеру, де я знайшов чисто накритий стіл зі сніданком; коли я поїв, він попросив мене, щоб я уважно послухав, і сказав: