Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

У цей час Хіральда принесла шоколад; у мене в думках майнуло, що він отруєний. Герцоґ продовжував:

— У день, коли твоїй доньці виповниться шістнадцять, я покличу її до себе і скажу їй так: «Твої риси, дитя моє, нагадують мені обличчя жінки, історію якої я тобі розповім. Вона була прекрасною, і здавалося, що душу має ще прекраснішу, але що ж з того, коли вона тільки вдавала цнотливу. Так довершено вміла прикидатися, що завдяки цьому вмінню уклала один із найкращих в Іспанії шлюбів. Одного дня, коли її чоловік повинен був виїхати на кілька тижнів, вона наказала привезти зі своїх околиць малого негідника. Вони пригадали собі давні флірти й кинулися одне одному в обійми. Цією гидкою облудницею є твоя мати». Потім я вижену тебе зі свого дому, й ти підеш плакати на могилі своєї матері, яка була не кращою за тебе.

Несправедливість уже так загартувала моє серце, що ці слова не справили на мене ніякого враження. Я взяла дитину й пішла до своєї кімнати.

На нещастя, я забула про шоколад, герцоґ же, як я пізніше довідалася, два дні нічого не їв. Чашка стояла перед ним, він випив її душком, після чого пішов до себе. Через півгодини він послав по доктора Санґре Морено і наказав, щоб крім нього нікого не впускали.

Побігли по доктора, але той виїхав до заміського будинку, де проводив свої розтини. Поїхали за ним, але його вже там не було, шукали його у всіх пацієнтів, нарешті він через три години приїхав і застав вже лиш труп герцоґа.

Санґре Морено з великою уважністю вивчав тіло герцоґа, розглядав нігті, очі, язик, наказав принести від себе велику кількість пляшечок і почав робити якісь дослідження. Потім прийшов до мене й сказав:

— Сеньйоро, можу запевнити тебе, що герцоґ помер внаслідок отруєння сумішшю наркотичної камеді і їдкого металу. Проте я не маю нічого спільного з кривавим трибуналом, тому залишаю цю справу Найвищому Судді в небі. Світові я оголошу, що герцоґ помер від апоплексії.

Приходили ще й інші лікарі й підтвердили діагноз Санґре Морено.

Я наказала покликати Хіральду й повторила їй слова доктора. Її збентеженість зрадила її.

— Ти отруїла мого чоловіка, — сказала я. — По якому праву християнка могла скоїти такий злочин?

— Я християнка, — відповіла вона, — це правда, але я також мати, і якби вбили твою власну дитину, хто знає, чи не стала б ти жорстокішою від розлюченої тигриці.

На це я не зуміла відповісти їй, однак вказала, що вона могла отруїти мене замість герцоґа.

— Ні в якому разі, — відповіла вона, — я підглядала крізь дірку від ключа і негайно б зайшла до кімнати, якби ти тільки торкнулася чашки.

Потім прийшли капуцини, вимагаючи тіло герцоґа, а оскільки вони принесли папір від архиєпископа, то неможливо було їм заперечувати.

Хіральда, яка досі була такою хороброю, раптом зробилася неспокійна. Її кидало в дрож від думки, що під час бальзамування тіла виявлять сліди отрути, і її настійливі прохання схилили мене до тієї нічної вилазки, якій я завдячую приємністю мати тебе в своєму домі.

Мій пишномовний монолог на цвинтарі мав на меті обдурити слуг. Побачивши, що замість тіла принесли сюди тебе, ми, щоб не пробудити в них підозри, повинні були біля садової каплиці поховати якесь опудало.

Незважаючи на всі ці остороги, Хіральда все ще неспокійна, весь час говорить про повернення до Америки й прагне тримати тебе тут, поки вона чогось остаточно не вирішить. Щодо мене, то я нічого не боюся, і якщо мене поставлять перед судом, я щиро визнаю всю правду. Зрештою, я попередила про це Хіральду.

Несправедливість і жорстокості герцоґа позбавили його мого кохання, я ніколи б не могла жити з ним разом. Єдине моє щастя — це моя маленька донечка; за її долю я не боюся. Вона успадкує титули й великі багатства, тож я не мушу непокоїтися про її майбутнє.

Оце і все, про що ти хотів довідатись, мій молодий друже. Хіральда знає, що я розповідаю тобі нашу історію, і вважає, що не слід залишати тебе з непотрібними здогадками. Але мені душно в цьому підземеллі, мені треба вийти нагору, дихнути свіжим повітрям.

Як тільки герцоґиня пішла, я озирнуся навкруг і справді побачив, що вигляд мого підземелля якийсь дуже сумний; могила молодого мученика й стовп, до якого він був прикутий, ще й посилювали його похмурість. Мені було добре в цій в’язниці, поки я боявся театинців, але зараз, коли справа була залагоджена, перебування в ньому стало для мене нестерпним. Мене смішила впевненість Хіральди, яка збиралася тримати мене тут два роки. Взагалі обидві жінки так мало зналися на ремеслі охоронців, що залишали відкритими двері від підземелля, гадаючи, мабуть, що решітка, за якою знаходився, становить нездоланну перешкоду. Тим часом я вже склав план не тільки втечі, а й усього свого життя протягом двох років, які мені призначили для покути. Коротко розповім вам про свої наміри.