Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Можу тебе запевнити, — продовжувала герцоґиня, — що набожне безумство Ермосіто збудило в мені тільки жаль, але коли він почав говорити про сади в Асторґасі, про ігри наших дитячих років — спогади про щастя, яке я тоді переживала, думка про теперішнє моє щастя і якийсь острах перед майбутнім, якесь почуття, водночас миле й сумне — стиснули мені серце, і я відчула, як сльози покотилися по обличчю.

Ермосіто підвівся; мені здається, він хотів поцілувати край моєї сукні, але коліна в нього затремтіли, голова впала на мої коліна, а руки сильно обхопили мою талію.

У цю мить я кинула погляд на дзеркало, що стояло навпроти; я побачила Менсію і герцоґа, але риси цього останнього набрали такого страшного виразу, що я ледь могла його пізнати.

Кров застигла у мене в жилах, я знову подивилася в дзеркало, але цього разу вже нікого не побачила.

Я вивільнилася з обіймів Ермосіто, покликала Менсію, наказала їй, щоб подбала про цього хлопця, який раптом втратив притомність і пішла до другої кімнати. Цей випадок сильно занепокоїв мене, хоча слуги запевнили, що герцоґ ще не повернувся з Біскайї.

Наступного дня я пішла довідатися про здоров’я Ермосіто. Мені сказали, що його вже немає в домі.

Через три дні, коли я мала лягати до ліжка, Менсія принесла мені лист від герцоґа, який містив лиш наступні слова:

Роби, що тобі скаже донья Менсія. Це тобі наказує твій чоловік і суддя.

Менсія зав’язала мені очі хусткою; я відчула, що мене тягнуть за руку й ведуть ось до цього підземелля. Почувся брязкіт ланцюгів. Хустку зняли, і я побачила Ермосіто, прикутого за шию до стовпа, на який ти зараз спираєшся. Очі його втратили блиск, а лице було надзвичайно блідим.

— Це ти, сеньйоро, — сказав він голосом помираючого, — я не можу говорити, мені не дають води, і язик присихає мені до піднебіння. Муки мої триватимуть недовго; якщо я потраплю на небо, то молитимуся за тебе.

У ту ж мить пролунав постріл з цього ось отвору, і куля розтрощила плече Ермосіто.

— Великий Боже, — крикнув він, — пробач моїм катам.

Другий постріл пролунав з того самого місця, але наслідків я не бачила, бо втратила притомність.

Прийшовши до тями, я побачила, що знаходжуся серед своїх служниць, які, схоже, нічого не знали; сказали мені тільки, що Менсія покинула дім. Наступного дня зранку прийшов конюший герцоґа й сповістив мені, що його пан виїхав цієї ночі з таємним дорученням до Франції і повернеться лише через кілька місяців.

Полишена на саму себе, я прикликала на поміч мужність, довірила свою справу Найвищому Судді й віддалася вихованню доньки.

Через три місяці з’явилася Хіральда. З Америки вона приїхала до Мадрида, де шукала сина в монастирі, в якому він мав відбувати послушенство. Не знайшовши його там, вона поїхала до Більбао і слідами Ермосіто дісталася до Бурґоса. Боячись вибухів розпачу, я розповіла їй тільки частину правди; пройнята горем, вона зуміла вирвати в мене всю таємницю. Ти знаєш твердий і рішучий характер цієї жінки. Гнів, відчай, найстрашніші почуття, які тільки можуть опанувати душу, всі по черзі терзали її свідомість. Сама я була надто нещасною, щоб втішати її.

Одного дня Хіральда, переставляючи в своїй кімнаті меблі, виявила дверці сховані в стіні під шпалерами й проникла аж у підземелля, де побачила стовп, про який я їй згадувала. На ньому ще помітні були сліди крові. Вона увірвалася до мене в несамовитому стані. Відтоді вона часто закривалася в своїй кімнаті, але я гадаю, що вона просиджувала в страшному підземеллі, виношуючи план помсти.

Через місяць мені сказали, що приїхав герцоґ. Він увійшов спокійний і опанований, погрався з дитиною, після чого сказав мені сісти і сам сів поряд.

— Сеньйоро, — сказав він, — я довго думав, як мені з тобою бути, і вирішив не впроваджувати ніяких змін. Тобі служитимуть у моєму домі з такою ж шанобою, як і до цього, ти, на перший погляд, отримуватимеш від мене докази такої ж прив’язаності. Усе це триватиме, поки твоїй дочці не виповниться шістнадцять років.

— А коли моїй дочці виповниться шістнадцять років, що зі мною буде? — запитала я герцоґа.