Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

У той день, коли я піднялася після пологів, Хіральда прийшла до мене й сказала:

— Дорога моя Елеоноро, ти вже дружина й матір, одне слово, ти щаслива; я тобі більше не потрібна, а мої обов’язки кличуть мене в інше місце. Я вирішила виїхати до Америки.

Я хотіла її затримати.

— Ні, — сказала вона, — моя присутність там необхідна.

Через кілька днів вона поїхала. З її від’їздом скінчилися щасливі роки мого життя. Я розповіла тобі про період неземного щастя; він тривав недовго, бо щастя таке велике, як наше, мабуть, не може випадати людям за життя. У мене вже немає сил, щоб розповідати тобі сьогодні про свою недолю. Прощавай, молодий мій приятелю, завтра ти знову побачиш мене.

Розповідь молодої герцоґині дуже мене зацікавила. Я прагнув почути продовження й довідатися, як таке велике щастя могло перетворитися в недолю. Але невдовзі мої думки пішли в іншому напрямку. Я пригадав слова Хіральди, яка вважала, що я зможу витримати два роки в ув’язненні. У мене аж ніяк не було таких намірів, і я почав обдумувати втечу.

Наступного дня їжу мені знову принесла герцоґиня. Очі мала червоні, наче довго плакала. Однак сказала, що їй вистачить сил розповісти мені про свої нещастя, і почала так:

Я казала тобі, що Хіральда виконувала при мені обов’язки старшої дуеньї. На її місце мені дали донью Менсію, жінку тридцяти років, ще досить гарну, яка мала достатньо розвинутий розум, і тому ми часом допускали її до нашого товариства. Тоді вона зазвичай поводила себе так, наче була закохана в мого чоловіка. Я сміялася з того й не звертала на це жодної уваги. Зрештою, донья Менсія намагалася сподобатися мені, а передовсім докладно мене пізнати. Часто вона звертала розмову на якісь смішні предмети або переказувала мені міські плітки, так що я не раз мусила наказувати їй замовчати.

Я сама годувала свою дочку й, на щастя, перестала годувати її перед страшними подіями, про які ти ще довідаєшся. Першим ударом, який поцілив у мене, була смерть батька, який, виснажений раптовою і тяжкою хворобою, віддав Богу душу в моїх обіймах, благословивши нас обох і не здогадуючись про гіркі хвилини, які нас чекали.

Незабаром виникли заворушення в Біскайї. Герцоґа послали туди, а я супроводжувала його аж до Бурґоса. Ми маємо помістя в усіх провінціях Іспанії і доми майже в усіх містах; однак тут у нас був лише заміський дім, розташований у милі від міста, той самий, у якому ти зараз знаходишся. Герцоґ залишив мене з усім моїм почтом і поїхав до місця свого призначення.

Одного дня, вертаючись додому, я почула галас на подвір’ї. Мені повідомили, що схопили злодія, поранивши його каменем у голову, і що це юнак неймовірної краси. Кілька слуг принесли його до моїх ніг, і я пізнала Ермосіто.

— Господи! — закричала я. — Це ніякий не злодій, це чесний хлопець, вихований в Асторґасі у мого діда.

Потім, звернувшись до мажордома, я наказала йому забрати бідолаху до себе і якнайкраще доглядати за ним. Здається, навіть сказала, що це син Хіральди, але точно я не пригадую.

Наступного дня донья Менсія доповіла мені, що молодого хлопця мучить лихоманка і він у маячні говорить речі надто вже чулі й пристрасні. Я відповіла їй, що якщо вона наважиться коли-небудь згадати про щось подібне, я накажу негайно її вигнати.

— Побачимо, — сказала вона.

Я заборонила їй потрапляти мені на очі. Наступного дня вона прийшла просити змилуватись над нею, впала мені до ніг і отримала пробачення.

Тижнем пізніше, коли я була сама, увійшла Менсія, підтримуючи надзвичайно ослабленого Ермосіто.

— Сеньйора наказала мені прийти? — запитав він тремтячим голосом.

Я здивовано глянула на Менсію, але не хотіла образити сина Хіральди, і наказала поставити йому стілець у кількох кроках від мене.

— Дорогий Ермосіто, — сказала я, — твоя мати ніколи не згадувала твого імені в моїй присутності, тому я хотіла б зараз довідатись, що з тобою діялося від часу нашої розлуки.