З іншими делаварами команчі швидко розквиталися, та одному все-таки вдалося втекти. Я спостерігав за битвою з деякої відстані, аж тут делавар-утікач промчав просто повз мене. Я вистрелив із рушниці, проте індіанець навіть не поворухнувся. Тож я не зрозумів, чи влучив у нього.
Я провів його поглядом. Треба було сідати в сідло та наздоганяти — Тошавей і Пізон, найімовірніше, спостерігали за мною. Раптом я побачив їх: добивши інших делаварів, вони помітили втікача та, повсідавшись на коней, помчали за ним.
Помчав і я, однак досить сильно відстав, хоч і шмагав коня щосили. Делавар нісся на своєму чудовому скакуні попереду нас. Тошавей і Пізон мчали десь за півмилі позаду нього. Але ми знали, що сховатися йому ніде, адже довкола розстилалася рівна прерія. Ніяких тобі лісів або каньйонів. Відстань поволі скорочувалася. Аж раптом Тошавеїв кінь спіткнувся, і на нього налетів Пізон на своєму поні. Я, обігнавши їх, помчав далі за делаваром.
На спині воїна я помітив червону пляму — отже, моя куля таки влучила в нього! Нещадно шмагаючи свого поні, я понісся ще швидше, хоч і не мав жодного уявлення, що робитиму, якщо наздожену делавара.
Та ось він, намагаючись перестрибнути через глибокий яр, упав у високу траву: кінь просто скинув його.
Вистреливши з лука, я, звісно, схибив на кілька футів (ну не вмів я стріляти, їдучи верхи, ще й галопом). Тож мені довелося зупинити свого поні та зістрибнути на землю.
Делавар не рухався. І я, трохи осмілівши, вистрелив. Утім, запізно. Воїн, блискавично перекотившись на спину, випустив у мене стрілу.
Я витріщився на вістря, що застрягло в мені. І подумав, що зараз упаду. Та ні. Мої руки ніби самі витягли стрілу з рани.
Це згодом я зрозумів, що делавар був уже надто слабким, щоб натягнути лука як слід. І до того ж стріла влучила просто в шкіряний ремінь мого сагайдака. Але тієї миті я, звісно ж, про це не думав. І взагалі ні про що не думав — прицілювався. Моя стріла прострелила делаварові живіт.
Чоловік іще намагався дотягнутися до свого сагайдака, що впав на траву за кілька кроків від нього. Я вистрелив ще раз, і ще. Перша стріла влучила в землю, друга — делаварові між ребра. А він висмикував із землі ту, першу, щоб кинути її в мене. Я випустив у нього решту своїх стріл. Він більше не рухався — хоча й не помер іще. І я подумав, що багато чого міг віддати, аби тільки не слухати його передсмертні хрипи. Я знав, що мені треба підійти та зняти скальп. Але боявся. І мені стало соромно від того, що я боюся людини, яка от-от помре, і від того, що я так погано стріляю з лука. Раптом я відчув, що мене хтось штовхає в спину.
Я озирнувся. Позаду мене стояли Тошавей і Пізон.
— Ку-е цасімапе (зривай)! — показав Тошавей на волосся делавара.
— І хутчіш, — додав Пізон. — Доки він іще не помер.
Поставивши ногу на спину воїна, я схопив його за волосся, а він здійняв руку, намагаючись зупинити мене. Я ж спромігся-таки зробити надріз на його голові, хоча він увесь час бив мене по руці.
— Зривай! — вигукнув Пізон. — Тільки швидко. Раз — і край!
Скальп відірвався з таким звуком, наче від дерева відчахнулася гілляка. Делавар був переможений. Я відійшов на кілька ярдів і подивився на свій трофей: він був схожий на шматок телячої шкіри. Сходило сонце. Я відчув біль у нозі: це моя власна стріла, що стирчала зі спини делавара, подряпала мене.
Воїн застогнав-захрипів востаннє і все. А я, зрозумівши, що власноруч убив гідного супротивника в чесному бою, відчув дивну, безмежну радість — наче мене охрестили, окропивши кров’ю, що розлилася по зеленій траві. Наче я став обранцем самого Творця. І я підбіг до Тошавея й Пізона та обійняв їх обох.
— Ах ти ж, виродку блідолиций… — мовив Пізон, широко всміхаючись мені. — Отже, я програв Тошавеєві коня.
Коли ми повернулися до селища, на нашу честь улаштували велике свято з танцями. А як же інакше — ми привезли вісім скальпів! Перед початком танців Пізон розповів історію моєї перемоги: мовляв, Тіететі, як і належить справжньому індіанцеві з племені команчі, самотужки наздогнав делавара, надзвичайно влучно стріляючи з лука. Тут усі, чудово знаючи мій «талант» хибити на кілька футів, аж затрусилися від сміху — мене це розгнівало. Потім Пізон продовжив, наголосивши на тому, що моїм супротивником був не якийсь там недолугий мексиканець чи білий, а справжній індіанський воїн. І цей воїн випустив стрілу, яка повинна була проштрикнути мені серце, та не впоралася з цим. А це вже багато чого означає.
Решту тієї ночі наш знахар витратив на базікання про те, начебто він змастив мене ведмежим жиром і саме це зупинило ворожу стрілу. Та ніхто йому не вірив. Що ж до мене — я добре знав, що делавар уже конав, коли я наздогнав його: моя куля пробила йому легеню, а кінь скинув його просто на каміння. Але, якби я спромігся наздогнати його хвилин на десять раніше, він ще мав би силу, щоб проштрикнути мене своєю стрілою наскрізь. Та що там — ця стріла все одно пробила б моє серце, от тільки ремінь зі шкіри бізона цьому завадив. Але про всі ці подробиці Пізон промовчав. І почалися танці зі скальпами. Це був наш спосіб прокричати про себе як про вічний, безсмертний народ: наше горде ім’я, мовляв, гримітиме серед небесних світил навіть після того, як ми назавжди залишимо цей світ.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 54. Приємного читання.
TextBook