Він дав мені чисту ганчірку, щоб я зав’язав її, зробивши щось на кшталт маски, і це бодай трошки мало допомогти мені врятуватися від смороду.
— Дай мені пістолета, — сказав я.
— Він тобі не знадобиться.
— Усе одно дай.
Тошавей, знизавши плечима, простягнув мені револьвера. А тоді допоміг зав’язати ганчірку так, щоб вона добре затуляла мої рот і ніс.
— Найголовніше — устигнути підняти цю «маску», коли потягне блювати, — сказав він.
Декілька грифів злетіло, решта відступила, даючи моєму коневі дорогу. Усюди проносилися величезні чорні хмари м’ясних мух. Земля була встелена залишками людських тіл: сотні, тисячі — їх було не злічити. Мій поні спочатку намагався їх обходити, та потім зрозумів, що це марна справа. І наступав просто на них.
Геть усі трупи були розірвані на шматки хижими тваринами — тож усюди, куди не глянь, валялися людські голови та частини тіл. Також я побачив розкидану абияк зброю: рушниці, луки, ножі. Залишки людей уже були жахливо спотворені, та я все-таки зміг розгледіти, що скальпи з них ніхто не знімав. Що ж тут сталося?
Майже всі коні, вочевидь, повтікали чи потрапили до кігтів хижих тварин. Та все-таки кілька десятків досі лишалося: вони напасалися там, де ще можна було знайти траву. І я вгледів велику сіру кобилу, яку так і не розсідлали, і з часом сідло сповзло під неї, тож вона ледь могла пересувати ноги. Я видав звук, схожий на кінське іржання, і поволі під'їхав до нещасної тварини. Вона стояла, похнюпивши голову, немов казала: «Мені вже байдуже, що ти зі мною зробиш». Я взяв ножа й одним рухом перерізав ремінь, звільнивши кобилу від сідла. Тварина відступила на крок — сідло залишалося лежати в траві. І вона, зрозумівши, що тепер вільна, помчала геть. Я встиг помітити на ній армійське тавро. А сідло ж було індіанське! Ото, мабуть, звідала ця конячка у своєму житті всього, що тільки можна.
Одне з тіпі було наче запечатане: навколо нього навалили каміння та накидали чагарнику. І мене, звичайно ж, понесло туди. Усередині я побачив двох дохлих грифів і купку маленьких, акуратно складених, мов дрова, людських тіл. Певно, ховати їх по-людськи в дорослих просто не стало сил. Зрозумівши нарешті, що тут лютувала епідемія холери чи якоїсь іншої напасті, я повернувся до своїх супутників.
— Скальпи цілі? — поцікавився Тошавей.
— Так.
— Скільки їх?
— Сотні. А може — тисячі.
— Мабуть, близько однієї тисячі. Ти там чогось торкався?
— Та майже нічого. Лише заходив до одного тіпі.
Він, примружившись, роззирнувся навколо.
— Не така вже й погана місцина для того, щоб померти.
— Що це були за індіанці? — спитав я.
— Найімовірніше — плем’я тенева, теж команчі. Їхнього вождя звали Впертий Собака. Вони, певно, тікали від чогось, бо тут не їхня територія. Можливо, їх убивала тасіа (віспа), — він торкнувся пальцем свого обличчя. — Подарунок від Великого Білого Батька.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 52. Приємного читання.