Геть усі трупи були розірвані на шматки хижими тваринами — тож усюди, куди не глянь, валялися людські голови та частини тіл. Також я побачив розкидану абияк зброю: рушниці, луки, ножі. Залишки людей уже були жахливо спотворені, та я все-таки зміг розгледіти, що скальпи з них ніхто не знімав. Що ж тут сталося?
Майже всі коні, вочевидь, повтікали чи потрапили до кігтів хижих тварин. Та все-таки кілька десятків досі лишалося: вони напасалися там, де ще можна було знайти траву. І я вгледів велику сіру кобилу, яку так і не розсідлали, і з часом сідло сповзло під неї, тож вона ледь могла пересувати ноги. Я видав звук, схожий на кінське іржання, і поволі під'їхав до нещасної тварини. Вона стояла, похнюпивши голову, немов казала: «Мені вже байдуже, що ти зі мною зробиш». Я взяв ножа й одним рухом перерізав ремінь, звільнивши кобилу від сідла. Тварина відступила на крок — сідло залишалося лежати в траві. І вона, зрозумівши, що тепер вільна, помчала геть. Я встиг помітити на ній армійське тавро. А сідло ж було індіанське! Ото, мабуть, звідала ця конячка у своєму житті всього, що тільки можна.
Одне з тіпі було наче запечатане: навколо нього навалили каміння та накидали чагарнику. І мене, звичайно ж, понесло туди. Усередині я побачив двох дохлих грифів і купку маленьких, акуратно складених, мов дрова, людських тіл. Певно, ховати їх по-людськи в дорослих просто не стало сил. Зрозумівши нарешті, що тут лютувала епідемія холери чи якоїсь іншої напасті, я повернувся до своїх супутників.
— Скальпи цілі? — поцікавився Тошавей.
— Так.
— Скільки їх?
— Сотні. А може — тисячі.
— Мабуть, близько однієї тисячі. Ти там чогось торкався?
— Та майже нічого. Лише заходив до одного тіпі.
Він, примружившись, роззирнувся навколо.
— Не така вже й погана місцина для того, щоб померти.
— Що це були за індіанці? — спитав я.
— Найімовірніше — плем’я тенева, теж команчі. Їхнього вождя звали Впертий Собака. Вони, певно, тікали від чогось, бо тут не їхня територія. Можливо, їх убивала тасіа (віспа), — він торкнувся пальцем свого обличчя. — Подарунок від Великого Білого Батька.
Роздягнувшись, я завів свого поні до самісінької середини струмка й заходився відшкрябувати його копита й ноги піском, а тоді зробив те саме зі своїм тілом. Спати тієї ночі я вклався подалі від інших. За кілька днів — коли ми вже були поблизу нашого селища — я, попрохавши Неекару дати мені трохи рідкого мила, зробленого з квіток дерева юка (він не давав посудину мені до рук, а поставив її на землю), знову помився та відшкрябав своє тіло піском. І поні я теж помив і відшкрябав.
Коли ми повернулися до селища, усі заходилися готуватися до великого святкування й танців зі скальпами, а наш знахар тим часом повів мене до свого тіпі та наказав роздягтися. Укинувши в багаття листя кедрового дерева й шавлії, він обкурив мене димом, а тоді обтер моє тіло листям, яке залишилося. Я спробував йому пояснити, що кілька разів мився з милом, але він і слухати не схотів.
Кілька тижнів по тому команчерос, які проїжджали через наше селище, сказали, що бачили якихось індіанців не з нашого племені (вони полювали на бізонів). І Тошавей повідомив мене, що ми знову вирушаємо в похід. Я дуже зрадів і попросив його дати мені одну з трофейних рушниць, що їх ми нещодавно здобули.
Він, мабуть, щось передчував, бо не заперечував. Тож я отримав новеньку рушницю і ще з десяток паперових пижів на додачу.
Вирушивши в похід, ми розпалювали ночами багаття лише в тому разі, якщо траплялися ярки та не було дерев поблизу. За кілька днів наші розвідники помітили нарешті гурт індіанців, які саме знімали шкури з убитих бізонів. Це, найпевніше, були делавари — найвправніші мисливці з-поміж усіх східних індіанських племен, хоча команчі чомусь ніколи не сприймали їх як серйозних супротивників.
Тієї ночі ми вирішили взагалі не розпалювати вогнища. Що ж до делаварів — вони теж ночували без вогню, хоч і не знали, що ми їх вистежили. Це було найславетніше східне плем’я (команчі тримали таке саме лідерство серед західних племен). Та зараз їхні воїни, уполювавши двадцятьох бізонів, не могли навіть розпалити багаття, щоб відсвяткувати це.
Ледь розвиднялося. Спокій і тишу туманного ранку порушив тупіт кінських копит і крики індіанців, які зчепилися в бійці. Я ніяк не міг відірвати погляду від делавара, з якого стирчало кілька стріл, — а він, наче й не помічаючи цього, спокійнісінько перезаряджав свого мушкета. Аж раптом хтось підкрався ззаду та проштрикнув його списом. Неекару навіть оком не змигнув, коли делавар упав і засмикався в передсмертних судомах.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 53. Приємного читання.
TextBook