Розділ «Філіпп Майєр Син»

Навідувався до Айка Рейнолдса, який прихистив Марію Ґарсія. Він розповів, що дівчина одразу ж зачинилася в одній із вільних спалень. А вночі — втекла, прихопивши із собою пару старих туфель (вона ж була боса).

Айк жестом покликав мене за собою на ґанок, де ніхто не міг нас почути.

— Пітере, не зрозумій мене неправильно, але якби я був цією дівчиною — вважав би себе єдиним свідком убивства своєї родини. Не те щоб я це стверджував, але — з її погляду…

— Ти ж знаєш, що я від самого початку був проти цього.

— Звісно, знаю, — похнюпившись, він шаркнув підошвою. — Якби ж лишень це життя було влаштоване якось інакше.

Розділ 13

Ілай-Тіететі

Проживши рік серед індіанців, я вже почувався одним із них: до мене-бо ставилися так само, як до хлопчаків-команчів. Треба сказати, що зовні я від них нічим не відрізнявся. Адже Матінка Природа обдарувала мене темним волоссям і карими очима, а шкіра моя вже давно вкрилася бронзовою засмагою. Я, звичайно, знав, що команчі пильнують, щоб я не втік. Але, по правді кажучи, ні про яку втечу я не думав. Ночами зазвичай спав, мов убитий, тож мене не турбували взагалі жодні думки. А особливо — про мого батька (адже я навіть згадувати про нього, зрадника, не хотів).

Ескуте й Неекару досі не звертали на мене уваги, тож я весь свій час проводив із молодшими хлопчаками. Ми вже доросли до того, щоб об’їжджати диких поні. І незабаром нас братимуть у походи, щоб ми стерегли коней. Табуни мустангів дуже часто траплялися нашим воїнам неподалік селища. Індіанці заарканювали диких поні й тягли за собою тих, яким удалося не зламати шию. А вже в селищі мустангам затискували ніздрі доти, доки вони не валилися на землю. І тоді їх, знесилених, віддавали нам.

«Блідолиці» чомусь обожнюють гнідих коней, індіанці ж віддають перевагу іншим мастям. Команчі заарканювали мустангів лише п’яти мастей: вороної, рудої, чубарої, білої з рудими та білої з чорними вухами. Поні четвертої та п’ятої мастей цінувалися найбільше. Крім рудих або чорних вух у них була ще й пляма на грудях, схожа за формою на середньовічний щит. А були ще й такі, яким наче обвели очі темним обідком (здаля морда такого поні схожа на череп). Суворе дике життя зробило цих мустангів лютими, мов пантери. І тому на приручених коней вони були схожі так само, як вовки на кімнатних собачок. Тож, підходячи до будь-якого із цих красенів, треба було дуже й дуже пильнувати, щоб вони не вчистили тебе копитом по ребрах. Ми дуже любили їх.

Я спав, коли хотів, і їв, коли хотів. І робив тільки те, що мені хотілося робити. «Блідолиций» усередині мене спочатку не міг звикнути до життя без виснажливої (та ще й страшенно нудної) праці. Та час не стоїть на місці, і рабство, урешті, забулося. Разом з індіанськими хлопчаками я вчився битися й полювати. Полювали ми на різноманітних істот: тетеруків, ховрахів, зуйків, фазанів, чорнохвостих оленів, антилоп. Ми вистежували та стріляли здалеку в пантер, лосів та ведмедів. І, притягши убитого звіра до тіпі, залишали його жінкам та йшли геть, гордо виставивши груди вперед, як і належить справжнім воїнам. Біля річки ми знаходили гігантські кістки тварин (можливо, прадавніх бізонів), а також закам’янілі залишки раковин допотопних молюсків. А ще ми натрапляли на закам’янілих раків та уламки стародавнього глиняного посуду. І розважалися, кидаючи їх із верхівок скель і спостерігаючи, як вони розбиваються об каміння. А вночі ми полювали на рисей, які шукали качок у заростях очерету. Ставало дедалі тепліше, і земля рясно вкрилася різноманітними квітами (а підведи лишень голову — і побачиш над собою чудові великі білі квітки дерева юка). Клаптики зеленої трави чергувалися з клаптиками блакитних волошок, жовтогарячої гайлардії, яскраво-жовтого космідіуму. І так — аж до самого небокраю. Від снігу не залишилося й сліду. А вітер гнав на південь, до Мексики, важкі сірі хмари (крізь них зрідка, але пробивалися сонячні промінчики).

Хлопчаки, з якими я полював, анітрохи не сумнівалися в тому, що нас невдовзі братимуть у походи. Я був найстаршим із них, але й найнезграбнішим. Стоячи на землі, я вже досить непогано стріляв із лука, але ж десятирічні хлопчаки могли (а я — не міг!) з легкістю поцілити у фазана чи кролика, їдучи верхи галопом. Якось уранці Тошавей покликав мене із собою, вибравши з гурту хлопчаків (вони одразу ж стали перешіптуватися та хихотіти, але я не зважав на це). Він ніс із собою пістолета й новісінького щита зі шкіри бізона.

Ми відійшли досить далеко, а тоді Тошавей приставив щита до грубезного стовбура старої тополі.

— Стріляй, — мовив він, простягаючи мені пістолета.

— Отак?

— Еге ж.

Я вистрелив, і щит упав. Куля залишила на ньому суцільну чорну плямку (не пробила й навіть не пом’яла). Тошавей осміхнувся й знову притулив щита до тополі. І я стріляв, доки набої не скінчилися.

— Гаразд, — сказав він. — Ти на власні очі побачив, як щит зупиняє кулю. Але якщо куля влучає в нерухомий щит, то воїн, який тримає його, — дурень дурнем. Бачиш? Я тримаю щита й невпинно кручу ним, бо знаю, що нерухомий щит може зупинити лише кулю з пістолета. А куля з рушниці проб’є щит — так само, як ти переламаєш ноги, якщо стрибнеш із високого дерева на рівну землю. Якщо ж стрибнеш на схил пагорба — усе буде гаразд. Словом, крутитимеш щитом — відіб’єш і кулю з рушниці. Накесуабере (зрозумів)?

Я кивнув.

— От і добре, — мовив Тошавей. — А тепер — порозважаємося трохи.