Розділ «Філіпп Майєр Син»

«А ти чекала, що тебе орденом за це нагородять?» — подумки спитала вона сама себе.

Чесна відповідь була «так». І бажання це було не таким уже й безглуздим — що тут дивного, що вона хотіла бодай якоїсь уваги до своєї перемоги з боку інших нафтовиків? Хіба вона не заслуговувала на те, щоб її ім’я згадували з такими самими повагою й захопленням, як імена всесвітньо відомих магнатів — таких, як Ричардсони, Басси, Мерчісони й Ганти? Вона була впевнена — до болю впевнена! — що Генк, якби здобув ось таку перемогу, неодмінно ввійшов би в історію нарівні з ними… Може, вона страждає на комплекс жертви? А може, це вони примушують її так думати?

Вона зосередилася на своєму домі — можливо, уперше в житті. Щасливі діти й доглянутий будинок — оце був її орден. У неї постійно гостювали друзі Тома й Бена, яких так само, як і їх, не призвали до армії. Вони день і ніч пили в неї вдома коктейлі та плавали в її басейні. Джинні почувалася кимось на кшталт старшої сестри в багатодітній родині: її кухня й подвір'я були повні-повнісінькі п'яненьких молодиків, завжди радих її товариству, адже з нею вони могли обговорити всі свої життєві негаразди.

І раптом — наче зламалася тонесенька соломинка, що тримала на собі весь її світ, — це скінчилося. Бен загинув. Автокатастрофа. Мілтон Брайс ходив із нею до моргу. Бена було вже важко впізнати, хоча він і не був особливо спотворений (один синець під оком, та й усе). Може, це через те, що йому зачесали волосся не так, як робив це він сам?.. Вона виходить на вулицю, механічно ковтає (хтось подав їй склянку з кока-колою), згадує своїх загиблих братів і… провалюється в забуття.

Ось його й поховали. Джинні сидить у старому будинку Мак-Каллоу, відчуваючи, як усе навколо неї хитається-мерехтить, наче міраж. Десь у глибині її свідомості рояться думки про те, що це Томаса чи Сьюзен мав би забрати від неї отакий страшний випадок. Але не Бена! Він-бо завжди був сильною особистістю, мав у собі якогось… внутрішнього стрижня. А ці двоє — марнотратники життя, начисто позбавлені здорового глузду. Та вона… і їх уже втратила! Помилилася колись у найголовнішому, і ось результат. Мали-таки рацію ті, хто називав її цілковитою дурепою.

Томас, вочевидь, теж вважав її саме такою. Був певен, що це через неї загинув його брат, оскільки вона не змогла вберегти його від чогось іще страшнішого, ніж отой збіг обставин (нерозважність молодого водія; крутий поворот дороги; глибокий кювет, куди впало авто). Тож настав день, коли він пішов із її домівки. Сьюзен сказала їй наступного дня телефоном, що Томас гнав авто всю ніч і тепер перебуває в Каліфорнії. Поїхав він від неї, як виявилося згодом, назавжди. Вона подумала-подумала, та й продала будинок у Рівер-Оукс. І перебралася жити до Теда.

Біль від цієї втрати був усе-таки не таким сильним, як отой безмежний розпач, що охопив її після смерті Генка. Вона знала, що зможе оговтатися, пережити це горе. Джонас тоді їй сказав: «Не стався до цього як до застереження від Бога». Але вона не спроможна думати про це інакше: хотіла від життя всього й одразу — на тобі! Чим іще це могло бути, як не ударом, що мав вибити з неї пиху?

Джинні, загалом, не була певна, що Бог існує. А якщо й так, то вже точно не палає любов'ю до людської раси. Радше навпаки, методично ошукує нас. Та й чому всемогутня істота, яка створила цей світ для себе і аж ніяк не для когось іншого, повинна марнувати весь свій час на те, щоб наглядати за якимись жалюгідними створіннями на кшталт людей? Це ж суперечить елементарному здоровому глузду! Сильні завжди вбивали й обкрадали слабких (і тільки слабкі вірять у щось інше). І якщо на небі справді є Бог — це лише істота, яка невтомно вигадує все нові й нові хитрощі для того, щоб знущатися з людей (саме такими є боги в грецькій і римській міфології).

Це було гірко визнавати, але… колись Бен змінив її на краще, а тепер — навпаки. Їй хотілося скреготати зубами від власного безсилля. Коли вона хоча б якось могла зібратися з думками, писала довжелезні трактати про полковника та інших визначних осіб, яких бодай колись знала. Також вона описувала там свої досягнення в бізнесі й подружнє життя з Генком; не забула згадати й про коханців, які з’являлися в неї потім (лише про тих, які були варті такої згадки). Писала й про те, що зробила, аби зберегти добре ім’я Мак-Каллоу. Це сяк-так допомагало їй не занурюватися з головою в море безпросвітної скорботи. Та вона ні на мить не припиняла відчувати навколо себе цю жахливу чорноту: нічого-бо не тішило її по-справжньому.

А нафтовий бум тим часом тривав. Звичайно, до неї знову навідався репортер із журналу «Тайм», щоб сфотографувати для обкладинки та взяти інтерв’ю. (Спитав, чи вона, бува, не феміністка; відповідь була «ні».) Це означало, що Джинні ще не зовсім переможена. І все ж таки це було вже не те, не те… Якось зателефонував один видавець і заторохтів: мовляв, як було б чудово, якби ви написали мемуари! Адже вони подарували б натхнення стільком людям (він, певно, мав на увазі «жінкам»)! Їм же страшенно цікаво було б дізнатися, як вона мислить, який підхід застосовує для вирішення тих чи інших проблем… Словом, це стало б настільною книжкою для багатьох молодих людей (так би й сказав уже — «домогосподарок»).

Однак… про що їй було писати? Про те, що полковник мав рацію, коли казав, що кожна людина може розраховувати лише на власні сили? Цього ще не достатньо, щоб написати книжку… Утім, треба спробувати. Вона згадала давню — ще дитячу — мрію: мовляв, коли виросту — стану прем’єр-міністром і тільки те й робитиму, що сидітиму за письмовим столом, відповідаючи на листи своїх вірних виборців, а кожне моє слово ловитимуть камери репортерів. Тож вона, сівши за стіл, узялася писати про свого батька. І про Пола й Клінта. І про матір, якої ніколи не знала. І про Генка. І про Бена… Та треба вже зупинитися! Спогади для неї — мов діти, але мертві. Адже вона весь час пише про тих, хто вже помер. І вони живуть, розмовляють на її сторінках. Але це доки вона пише. Тільки-но вона відкладе папір і ручку… Тепер вона розуміє, чому полковник ненавидів згадувати своє минуле: тільки берешся оглядатися назад і підводити підсумки свого життя, воно, це життя, на тому й зупиняється.

Чимало нафтовиків тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року розорилися. Але для Джинні, Теда й більшості їхніх друзів тодішній бум став періодом, що приніс їм казкове багатство: орендна плата за їхні ділянки не просто була великою, а підскочила до небувалих висот.

У Джонаса, який завжди був надзвичайно ощадливим, справи йшли добре, тому й жодної потреби затягувати пасок не виникало. Він досі їздив на роботу до Бостона — двічі чи тричі на тиждень — на своєму старенькому «вольво». Та здебільшого її брат проводив час на острові Мартас-Віньярд, а ще — у Ньюпорті й у своєму будиночку біля озера в штаті Мен. Тож Джинні не могла до ладу збагнути, чи Джонас узагалі займається юридичною практикою. Він, як їй здавалося, прокидався щоранку під голосний дзвін будильника й сідав за стіл, щоб кілька годин мудрувати над списком необхідних справ на день: «утеплити катер, пофарбувати поруччя на ґанку (він вважав, що чудово це вміє), зателефонувати стосовно підозрілого шуму в двигуні «вольво», зіграти у сквош із Біллом — не забути ракетку, — полагодити сітки на терасі, сплатити за навчання онуків, з’їздити до Богемського клубу, зарезервувати…» Для нього-бо величезним задоволенням було викреслювати потім ці пункти зі списку. Іноді він навіть записував туди те, що вже зробив (наприклад, «поснідати із Джинні»), щоб одразу ж і викреслити.

Вона задумалася над тим, чи не продати їй ранчо, тобто будинок залишити, але позбутися отих величезних земельних ділянок. Адже в неї не зосталося в Техасі жодного родича. Адже в якомусь із центральних штатів можна було б купити за смішну ціну «роллс-ройс» чи офісну будівлю (або ж навіть «боїнг»). Нафтовий бізнес укотре видихався, що було більш ніж очевидно. Тож настав час позбуватися зайвого майна. Та і який сенс їй жити так далеко від Томаса, Сьюзен і Джонаса?

Вона саме сперечалася з Тедом — це відбувалося в старому будинку на ранчо, — який нізащо не хотів, щоб вона продавала ці землі. Аж тут зайшла Консуела й повідомила, що біля дверей чекає якась жінка — їй, мовляв, треба поговорити з Джинні.

Це була мексиканка приблизно її віку — у святковій сукні й прикрасах. А вона, Джинні, сьогодні ще навіть душ не приймала. Та що вдієш, треба пригладити волосся, поправити блузку, удаючи, що їй зовсім не ніяково.

— Я — Аделіна Ґарсія.

— Вибачте… хто?

— Я донька Пітера Мак-Каллоу.

— Щось не прига… Хоча ні, тепер усе зрозуміло. Шановна, ви дуже помиляєтеся, адже Пітер Мак-Каллоу мав лише синів. Тож вам кра…