Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ми маємо якісь спільні справи з Гантом?

— Ні, — відповіла вона.

— Це — вже полегшення, — ковтнув Генк іще віскі. — Якби він не був таким селюком — становив би для нас небезпеку.

— Ти ж сам із провінції, любий мій.

— Нехай так, але я маю колекцію картин. Мине сто років, і ми станемо Рокфеллерами.

Звісно ж, він мав на увазі не Рокфеллерів, а Вітні чи Асторів. Що ж до їхньої колекції картин, половина з того, що вони купили спочатку, складалася з підробок. Тож вона потім до самісінької старості ганялася за оригіналами.

Стосовно Кеннеді, Джинні тоді не здивувалася. Того року, коли він загинув, у Техасі досі мешкали люди, які пам’ятали загибель своїх батьків від індіанських томагавків. Земля — така сама первісна, як і колись. Вона прагне всотувати в себе кров — наче воду. На територіях їхнього ранчо відкопували вістря списів, що належали до культури Кловіс і культури Фолсом. А в той час, коли Ісус Христос ніс хреста на Голгофу, моголони дубасили один одного кам’яними сокирами. Коли до Америки прибули іспанці — там жили племена сума, хумано, мансо, ла-хунта, кончо, чісо, тобосо, окана і какакстль, а ще — коахуільтекани та комекрудо… але ніхто не знає, винищили вони свого часу моголонів чи походять від них. Так чи інакше, а їх усіх потім знищили апачі, які у свою чергу (принаймні в Техасі), були згладжені зі світу команчами, яких повбивали американці.

Чого варте людське життя? Та… дещицю. Римлян знищили вестготи, яких розбили мусульмани. А тих — винищили іспанці й португальці. Навіть Гітлера не треба згадувати, щоб переконатися, що людська історія — суцільний жах. Але — ось вона, Джинні. Дихає, думає про все це… Людської крові, що пролилася у війнах, вистачить, щоб заповнити всі водойми на планеті. Проте, незважаючи на всю цю бійню, ось ми, живемо.

Розділ 42

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Минуло чотири дні з тієї ночі, яку ми провели в П'єдрас-Неґрас. Нашу відсутність, звичайно ж, помітили — мій-бо «Чендлер» з’явився в гаражі тільки наступного дня, — та ніхто нічого не казав уголос. Марія вважає, що про нас узагалі могли забути в усій тій метушні, що зчинилася через нафту.

Орендарів до містечка поприїжджало стільки, що хоч греблю ними гати. Будь-якої пори доби в наші двері стукають незнайомці; у батьковому хакале світло горить усеньку ніч. Мідкіффи та Рейнолдси вже поздавали в оренду деякі свої земельні ділянки, натомість полковник іще не пристав на жодну таку пропозицію. Пішовши поговорити з ним, я побачив, що він, голий-голісінький, сидить із заплющеними очима в бухточці свого струмка. У воді він був схожий на маленьке білошкіре бісеня.

— І чого це мені так важко стало зносити спеку? — проскрипів він, угледівши мене.

— Старієш, — знизав я плечима.

— Хто б казав!

— Чи не краще нам здати в оренду кілька ділянок землі та позбутися надокучань цих агентів?

— А чи не краще нам витурити з нашого дому цю Ґарсія?

Я промовчав.

— Ти знаєш… — неквапно говорив він. — Якби я не був цілком упевнений, що твоя мати сиділа весь час удома, міг би заприсягтися, що тебе зробив якийсь індіанець.

— Як ти можеш знати напевне, якщо тебе весь час десь носило?