Розділ «Філіпп Майєр Син»

Після чергової порції віскі «спеціаліст» усе-таки вирішив відмовитися від своєї ідеї. Нафта не утворює фонтану, а витікає спокійно, тож газу повинно бути небагато. Так чи приблизно так вважає цей гаврик, а я вважаю, що він п'яний як чіп. Мені вдалося переконати натовп забратися геть від свердловини, і я радів цьому. Хоча коли побачив у нафтовому болоті, біля самісінького отвору, Ніла Ґілберта і двох його підсвинків… тобто синків, у глибині душі побажав, щоб із неба спустився Божий вогонь. Спостерігаючи за тим, як стікає схилом пагорба нафтовий потік, я подумав, що незабаром ніщо вже не зможе збити з нас пиху. Адже не було в усьому світі нічого, що б ми не змогли підкорити собі. Крім, звісно, нас самих.

Вакуерос, задіявши наших коней, заходилися споруджувати дамбу з ясеневих колод, але швидко здалися. Аж тут нагодився якийсь фермер-янкі з фізіономією неандертальця. Він запропонував нам свого новенького трактора «Гарт-Парр» в оренду — за чималенькі гроші, певна річ. Та що вдієш, він же був родом із Півночі, а там усі тільки й думають про те, як набити свій гаманець. Після деяких вагань я згодився йому заплатити, адже нафта й далі стікає просто в струмок, і дамбою з колод тут не зарадиш.

Хай там як, усі були в чудовому гуморі. «Спеціалісти» далі пиячили, у тому числі кранівник, який мало не загинув під час падіння вишки, і його помічник, якого теж добряче пом’яло. Стали з’їжджатися люди з Каррізо — подивитися на цю «красу»: смердюче чорне болото, що принесе ще більше грошей їхнім найзаможнішим сусідам. І чого тільки вони в такому захваті, ніяк не збагну. Десь опівночі з Вічіта Фоллс повернувся полковник — він гнав машину зі швидкістю шістдесять миль на годину (від цього навіть луснула одна із шин).

Батько вбіг до мого кабінету. Крізь вікна туди проникав слабкий сірчаний запах, немовби сам диявол курив цигарку, сидячи на нашій терасі. Звісно, для нас це був ще й запах багатства.

— Синку! — заволав полковник, стискаючи мене в обіймах (я не здивувався тому, що він уже був так само п’яний, як наші «майстри»). — Тепер ти зможеш розчищати ґрунт від чагарників хоч на всіх наших землях — грошей ми матимемо достатньо.

А про Марію — ні слова не сказав. Мене раптом охопила паніка, і я кинувся до її кімнати. Вона спала, і коли я зайшов — зітхнула, не прокидаючись. Я дивився на неї довго, допоки вона не стала неспокійно крутитися.

Сьогодні вранці спускаюся до кухні й бачу Марію — вона, мабуть, чекала на мене.

— Просто приголомшливі новини, чи не так?

Я знизую плечима, думаючи лишень про її нещасну долю. Почуваюся щасливим уже від того, що нафту знайшли саме на нашій землі, а не на колишніх пасовиськах Ґарсія.

— Ти дуже зайнятий сьогодні?

— Та… ні. Маю, щоправда, деякі справи в Каррізо. Якщо хочеш, візьму тебе із собою.

Вона погоджується, що змушує мене одразу ж забути про всі свої клопоти. Мені вже наплювати навіть на нескінченний потік машин, що в’їжджають у наші ворота й виїжджають за них (це ж бо сьогодні вранці на шосе знайшлися п’ятдесят наших теличок, які нещодавно кудись зникли).

Діставшись Каррізо, зізнаюся Марії, що жодних справ тут не маю. І ми вирішуємо пообідати в П’єдрас-Неґрас (я ще пропонував Нуево-Ларедо, та їй цей варіант не сподобався). Їхати туди три години, тож додому ми повернемося пізно, але вона про це й словом не згадує. Стежачи за дорогою, я, однак, устигаю кидати швидкі погляди на неї. Мені впадають у вічі то її ніжні вуста, то густі чорні вії, то поодинокі волосинки на її потилиці (вона закрутила волосся у вузол, щоб його не сплутувало вітром).

Коли ми нарешті дістаємося містечка, а це вже четверта година дня, я починаю непокоїтися через усіх цих вілістів, карансистів і сапатистів. Марію ж це, як я бачу, не дуже турбує. Ми трохи проходимо вулицею, не звертаючи уваги на вигуки чистильників взуття й продавців лотерейних білетів. Знаходимо затишну таверну та всідаємося за столик у патіо під навісом. Замовляємо вугрів по-селянськи, смажену рибу й тортильї, а ще — салат із авокадо й помідорів. Марія п’є коктейль «Текіла Сауер», я — «Карта Бланка». Нам так і не вдається впоратися з усією їжею — жінка лишень дивиться на неї. Ми навмисне зволікаємо з нашим перебуванням у таверні, замовивши ще випивки; діставшись авто, не поспішаємо вирушати назад.

Замість цього ми, урешті, їдемо в інший бік — до старовинної місії Сан-Бернардо. Тепер це руїни невеличкої одноповерхової церкви, що ніколи не могла зрівнятися з монументальними соборами Мехіко. Проте свого часу місія була осередком іспанського впливу на цих землях. Усі експедиції на північ починалися й закінчувалися тут; я уявляю собі радість вершників, коли купол церкви з'являвся на горизонті, — так само, як і їхню тривогу, коли вони вирушали звідси в далеку путь. Ці землі тоді були значно небезпечнішими, ніж Нью-Мексико за будь-яких часів.

Мені спадає на думку, що Сан-Бернардо збудували не набагато раніше, ніж будинок, у якому свого часу мешкав Педро Ґарсія зі своєю родиною (різниця становить якихось п’ятдесят чи шістдесят років). Я надовго замовкаю. А Марія — або здогадується, про що я думаю, або ж просто не хоче переривати моїх роздумів. І тому мовчки бере мене за руку й кладе голову мені на плече.

— Так добре, що ми вибралися з твого будинку! — каже вона трохи згодом.

Ми йдемо поволі, чекаючи одне від одного якихось важливих слів. Марія, хоч і далі тримає мене за руку, однак не дивиться мені в очі.

— А твоя дружина? — запитує вона після довгого мовчання. — Коли вона повернеться?

— Сподіваюся, що ніколи.