Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Це мій будинок.

— Я маю на увазі Бастроп.

— Суддя та мій перший чоловік були діловими партнерами.

— То що — твій перший змотав вудки?

— Він підхопив лихоманку в Індіанолі. Коли я потрапила сюди, була просто шокована тутешньою спекою. І ще ніколи не думала, що навколо може бути стільки комах.

— Порівняно з Індіанолою тут — іще непогано. Та й інших «радощів», крім спеки й комах, там не бракує.

— Мабуть, там, щоб вижити, треба грязюкою з ніг до голови обмазуватися…

У її погляді було щось, що таки змусило мене сісти на диван. І вона одразу сіла поряд.

— Ти, бува, шерифа викликати не збираєшся? — спитав я.

— От саме про це думаю. А ти, бува, скальпа з мене знімати не збираєшся?

— От саме про це думаю.

— Скажи-но: скільки тобі років?

— Дев’ятнадцять.

Насправді мені було всього-на-всього шістнадцять. Але шкіра в мене була чистою — жодних прищів чи ще якоїсь гидоти на кшталт цього. Це тому, що я дуже багато часу перебував на сонці.

— Вони, мабуть, жорстоко з тобою поводилися? — спитала жінка.

— Ти про шерифових людей, чи що?

— Та ні, про команчів, звісно ж, — мовила вона, посміявшись (а я й не думав жартувати).

— Один із них усиновив мене.

— Але… вони ставилися до тебе як до нижчої істоти, чи не так?

— Ні, у цьому сенсі я майже не відрізнявся від чистокровних команчів. Це плем’я прийняло мене як рівного.