Розділ «Філіпп Майєр Син»

Отак нам із Тошавеєм окрім двох коней дісталися два новеньких кольти, рушниця шістдесят дев’ятого калібру, майже новий патронташ, чимало пороху й куль, ніж, три висушені гарбузи з водою й чималий запас їжі (я ще й увесь одяг із тіла ворога стягнув — для Тошавея).

Індіанський поні напасався коло струмка; я заіржав, і він зразу ж підбіг до мене. Я не був більше таким упевненим, що це поні нашого друга Десять Бізонів, хоча сідло на ньому було наше, і він був увесь розфарбований жовтими й червоними відбитками рук.

Я подивився на північ. І раптом зрозумів, що дістатися Бексара мені було б дуже легко: зовсім близько звідси починалася земля з деревами й високою травою; засідок можна було вже не боятися. Доїхав би днів за вісім. Але ці думки одразу вилетіли в мене з голови, коли я згадав про Тошавея.

Ми з ним напилися чистої води та поласували сушеними яловичиною й фруктами, і я подумав, що життя не таке вже й погане. Але Тошавей сказав, що тепер саме час як слід потурбуватися про його рану, та й узявся готувати ліки з м’якоті опунції й креозотового листя. За допомогою води він зробив із цих інгредієнтів кашку та намастив її на два чистих шматки сорочки «блідолицього». А тоді сів біля струмка й звелів мені вирізати найпошкодженіші ділянки навколо рани.

— Не поспішай так, ніби тобі віжка в дупу втрапила, — сказав він. — Але й не розтягуй «задоволення».

Тошавей міцно закусив шматок дерева, і я надрізав… аж тут побачив, що він, закотивши очі, випустив паличку з рота. Вирізавши пошкоджені ділянки з обох боків рани й протягнувши крізь неї чистий шматок сорочки, я саме став заповнювати її ліками, коли Тошавей отямився. Між його ніг потік струмінь сечі, та він жодної уваги на це не звернув. Лишень подивився на рану й сказав мені, мовляв, крові витекло багато і це добрий знак. Коли я використав усю кашку, приготовану Тошавеєм, то затулив обидва боки рани шматочками опунції, а тоді не без допомоги свого пацієнта дуже туго перев’язав її шматком тієї ж таки трофейної сорочки.

Ми сіли, щоб трохи відпочити. І Тошавей сказав мені, що чудово бачив, як я застрелив їхнього воїна Ведмедя В Засідці тієї ночі, коли мене захопили в полон. Але він вирішив нікому цього не розповідати.

— А навіщо мені було це робити? — додав він наостанок.

Я промовчав. А після паузи він заговорив знову:

— Я завжди знав, що ти за людина. І тепер про це дізнається й решта нашого племені.

Відверто кажучи, я не дуже-то й удався в зміст цих слів — мені саме згадалося, як помирали мої мати й сестра. І Тошавей, угадавши мої думки, сказав іще, що його дід був полоненим із Мексики. Мовляв, у жилах усіх команчів тече кров полонених. І це добре — так ми рік за роком зберігаємо наше здоров'я й міцність.

Ми попрямували далі верхи, час від часу змінюючи Тошавеєву пов'язку. Проїхавши кілька днів, ми знайшли цукеркове дерево й використали майже всі плоди як ліки для рани, решту — з'їли. Подорожували вночі, а вдень відсипалися й відпочивали.

Минуло два тижні, і ми дісталися прерій. Тошавеєва нога вже мала значно кращий вигляд: шрами, звичайно ж, лишилися глибокі, проте почервоніння й набряки безслідно зникли. А ще за два тижні ми добралися до нашого селища.

Розділ 23

Джинні

Важкі чорні хмари затулили небо так щільно, що навкруги запанувала непроглядна темрява, і це — опівдні! Полилися нескінченні потоки дощу — так швидко, що земля не встигала вбирати в себе вологу. Величезний будинок аж трусився від страшенних ударів грому. Та ні — це був ніякий не грім, а наліт бомбардувальників з авіабази Кауфман, що збилися з курсу. Джинні побачила у вікно, як від удару блискавки спалахнув один із кедрів, що росли неподалік будинку. Сусідні дерева одразу ж охопило полум’я, та його швиденько загасили потоки дощу.

Батька вдома не було: саме вирушив до якогось дальнього пасовиська. Настав час вечеряти, та він усе не повертався. Минуло ще кілька годин, і до їхніх воріт прискакав батьків кінь — сам-один; сідло було досі на ньому. Темрява згустилася така, що Джинні не могла бачити далі власних ніг. Вирушати на пошуки батька в таку негоду було б самогубством, і вона заспокоювала себе думками про те, що він сам здатен дати собі раду в будь-якій ситуації. Треба лишень дочекатися ранку — і він повернеться. Увесь мокрий від дощу та дуже втомлений, але неушкоджений.

Так чи інакше, а Джинні лягла спати не роздягаючись, і прокидалася мало не щогодини. Та ось на небі засяяв місяць, і вона зараз же спустилася на перший поверх, де на неї вже чекали всі їхні вакуерос; її кінь уже був осідланий. Саме розвиднялося, коли вони вирушили в дорогу, орієнтуючись за слідами батькового димчастого коня. Сліди ці майже повністю змив дощ, але для Джинні — варто було тільки зосередитися — вони залишалися досить чіткими.

Слід коня, що привів їх до широкого струмка, обірвався. Небо щодалі світлішало, і ось уже заспівали перші пташки. Ніби нічого й не сталося. Майже всі вершники відступили, щоб не затоптати, бува, слідів батька Джинні. А вона й кілька найдосвідченіших вакуерос продовжили пошуки, та все було марно — навіть після сходу сонця їм не вдалося знайти й натяку на слід.

Що скоїлося з батьком? Найпевніше, він через потоки дощу й непроглядну темряву не помітив струмка, і кінь просто скинув його. Зараз цей струмок був лишень тоненькою цівкою води, але з гілок сикоморів, що росли на його берегах, звисали жмутки свіжої трави. У таку бурю людину могло віднести потоком води на милі… ні, на десятки миль звідси.