Розділ «Нездоланний»

Задня частина його мозку підказувала йому: «Жінки зазвичай сплять із того боку ліжка, звідки ближче до ванної», – а тому він одразу почав обходити та пробиратися повз обкладене подушками двоспальне ліжко до тумби, на якій не було нічого, окрім будильника та непрочитаної книжки.

Він почув, як вони вибивають вхідні двері. Він із силою смикнув на себе шухляду під книжкою і побачив там окуляри для читання, таблетки від головного болю, упаковку серветок та «Кольт Пітон» із шестидюймовим дулом. Вирізьблене із грецького горіха руків’я було налакованим до сяючого блиску, вражаюча сталева рама мала синюватий відтінок, міцні патрони типу «магнум» 357 калібру в циліндрі. Нічогенька така собі зброя на випадок нічного нападу. Чудова з декількох причин. Жодного складного механізму. Ніяких тобі запобіжників, а отже, ніяких затримок. Але вона була і досить незручною з багатьох причин. Важив цей револьвер три фунти. Занадто важкий для того, щоб підіймати його спросоння. А віддачею від пострілу сонну руку відкинуло б до узголів’я ліжка.

Ричер узяв зброю та перевірив циліндр. Шестизарядний. Усі шість патронів на місці. Він почув стукіт черевиків у коридорі. Вони вже всередині, за вхідними дверима. Рухаються на шість футів праворуч. Двоє людей. Третій підступить ззаду. Якщо третій узагалі був. Уздовж декоративної стежки, повз насадження, поміж ліхтарів, через ворота.

«Будь ласка, проходьте».

У шухляді не було запасних патронів. Шестизарядний.

Ричер відступив назад до дверей спальні. Він досі чув чиїсь кроки в коридорі. Тоді він вийшов із кімнати, знову пройшов повз фото в срібних рамках, намагаючись триматися правого краю, стискаючи «Пітон» на відстані витягнутої руки, погляд його був скерований прямо, ясний та чистий, а все інше навколо стало для нього розмитим, світло стало м’якшим, а будинок захищеним і затіненим від сонця за допомогою жалюзі, і увесь дім наповнився тінями.

Він зупинився біля входу у вітальню. Зліва від нього було сімейство Лейрів, які всі досі сиділи на дивані, але вже починали хвилюватися. Шок змінився страхом. А у випадку Емілі – гнівом. Вона готова була йти на прорив. Її батьки збиралися відступити. Праворуч від нього стояв інший диван, на якому сиділа Ченґ, і повз нього частково було видно двері.

Він побачив уривок чийогось плеча. Чийсь силует на фоні світла. Напружений, зібраний та готовий до дій.

Через розсувні двері ліворуч від себе він побачив одного типа на задньому дворі. За весільними подарунками. А потім вже на відкритому просторі. Чорна футболка, чорні штани. І «Руґер Р-85» із припасованим до нього глушником. Ніс він його невимушено, тримаючи збоку від себе, на висоті від коліна і до початку його чобіт. Які також були чорними. Він був одягнутим за проформою, це вже достоту.

Де була Ченґ? Ричер не хотів стріляти, не знаючи, де вона. Не патроном «магнум». Не в її напрямку. Занадто багато приглушених тіней. Занадто багато сліпучого контрасту. Надто багато ймовірних поганих наслідків. Патрони можуть пробити кістку та пройти крізь стіну. Усі. Вони можуть повністю пройти крізь будівлю та розбити вікно десь на вулиці. Де ж вона була?

Емілі у своєму бікіні важко дихала, уже готуючись кричати та верещати, що, на думку Ричера, було природною первісною реакцією, вона лише інстинктивно захищала свою сім’ю та свою територію, плюс у її випадку це було ще й виявом справедливого гніву, бо це ж був її особливий тиждень, і хто вони в біса такі, щоб отак сюди вдиратися? Еван же був спокійним чоловіком, звиклим до різних негараздів, у нього були вагомі знання та здоровий глузд, він звик покладатися на аналізи, докази та ретельно поставлений діагноз, і він був досить розумним типом, а тепер усі думки перепліталися в його голові, а він не міг їх скласти докупи, тож його тіло продовжило просто чекати на прийняття правильного рішення. Лідія забилася в куток, дружина та мати, сестра і тітка. Ричер подумав, що вона раптом замкнулася в собі, або навіть у давнішій версії себе, мабуть, це була версія справжніх Мак-Кеннів, які виросли разом у місцині, де звуки розбитого на друзки дерева та чиясь важка хода ніколи не віщували нічого доброго.

Тоді тип, який стояв на подвір’ї, прочинив розсувні двері та увійшов досередини, і в цю ж мить задня частина Ричерового мозку показала йому увесь хід цієї партії в шахи, викладеної просто на поверхні, такої ж очевидної, як миготіння неонових стрілок, у грандіозних та гротескних деталях: йому потрібно було швидко змістити вісь прицілу і запустити кулю просто у плоть посеред грудної клітки цього типа, де менш імовірно, що куля прошиє його наскрізь, на відміну від пострілу в голову, що вже було добре, враховуючи те, що будинки по сусідству знаходились за дерев’яними огорожами, але на цій точці було більше шансів окропити сімейство Лейрів товстим шаром рожевих бризок, їхнє волосся і все таке, що було поганою ідеєю та мало б драматичні наслідки, особливо під час такого тижня. Ось тільки Ричерові подумалось, що цей тиждень для них і так стане катастрофою з цієї миті, бо партія в шахи підказувала йому, що на підлогу в їхньому особняку поволі сповзатиме тіло мертвого незнайомця, навіть якщо врахувати, що «Пітон» власника будинку зробить ще два постріли у тому напрямку, де Ричер бачив силует чийогось плеча. Ці два патрони можуть і ні в кого не поцілити, проте вони дадуть зайву секунду для того, щоб пробратися за диван та захопити пістолет мертвого типа, а це дасть їм три витрачених патрони і п’ятнадцять здобутих.

Але Ричер не зробив ані пострілу, ані жодного руху, бо тепер він знав, де була Ченґ. Її штовхали в напрямку вітальні з вхідних дверей, вона опиралася, тому двоє чоловіків її тримали, руки її були заламані за спину, її рот прикривали рукою, а біля скроні тримали дуло пістолета. Ще один «Руґер», і також із глушником. У такому положенні він виглядав якимось неоковирним та занадто громіздким через свою довжину. Але в його ефективності сумніватися не доводилось.

Ричер поклав «Пітон» на підлогу біля себе, дуже тихо, у тіні біля коридорного плінтуса, під останнім фото в сріблястій рамці. А тоді увійшов до вітальні.

41

Тип із подвір’я пройшов уперед по кривій, а ті двоє, що стояли біля дверей, увійшли всередину та зайняли позицію на тій самій дузі, розставивши широко ноги. Ченґ різким та сильним рухом штовхнули вперед, вона пролетіла аж до того дивану, на якому сиділи Лейри, там вона приземлилася, відновила рівновагу, озирнулася та вмостилася на вільному краю дивана. Ричер обіперся на свій лікоть неспішним та спокійним рухом, намагаючись виглядати якомога менш загрозливо, бажаючи закріпити за собою положення в тому кінці кімнати. Він знав: якщо він буде стояти, йому обов’язково накажуть сісти, та ще й укажуть куди саме, в той час як типа, який уже сидить, навряд чи будуть чіпати. Еван сидів поруч із ним, далі була Емілі, яка відкинулась трохи назад, а біля неї сиділа Ченґ, нахилившись уперед та важко дихаючи, і Лідія, яка також відкинулась назад. Те, що здавалося досить просторим для трьох людей, виявилося занадто тісним для п’ятьох. Вони всі тепер стали однією мішенню. Проти них було три «Руґери», широко витягнуті вперед, наче на схемі поля бою в старому бойовому статуті піхоти.

Три «Руґери», троє хлопців. Чорний одяг, вибриті голови, бліда шкіра. Вони були досить великими та важкими на вигляд, але водночас якимись кістлявими. З напруженими вилицями. Їхні ДНК точно зазнали змін під впливом важких подій у недавньому минулому. Вони з Європи, мабуть. Із далекого багнистого сходу. Звідти, де сусіди ворогують один із одним протягом уже тисячі років. Вони стояли там, міцні та непохитні, спочатку просто приходили до тями, оглядали речі довкола та перевіряли коробки, а тоді вони серйозно замислились над чимось іншим. Зазвичай Ричер припустив би, що вони знають, що роблять, проте тоді, чесно кажучи, він був певен у протилежному. Вони точно не знали цього на всі сто відсотків. Більше не знали. Вони імпровізували. Чи готувались до імпровізації. Або, щонайменше, вони розглядали таку можливість. Наче їхня власна партія в шахи опинилась на роздоріжжі. Стрілки ліворуч і стрілки праворуч. Варіанти. Свобода вибору. Це завжди небезпека.

Вони не рухалися. Не розмовляли. Проглядався лише слабкий натяк на усмішку. Тоді хлопець, що стояв посередині, сказав:

– Нас попередили, що ми тут знайдемо чоловіка і жінку, які розмовлятимуть з іншою жінкою.

У нього була хороша вимова, близька до звичайного американського варіанта англійської мови, але зі слабким слов’янським відтінком. Стовідсотково, він був родом зі Східної Європи. У нього був мінливий настрій, він залежав від чужих рішень, і взагалі, його життя нагадувало безперервний потік неприємностей.