Розділ «Нездоланний»

Хлопець, що стояв другим, сказав:

– Давайте розпочнемо вже гру.

Емілі втиснулася спиною в диван, притулившись до шерстяної картатої ковдри, її ноги були зігнутими в колінах і підібганими, а руки тісно охоплювали гомілки. Усе це сприяло тому, що вона виглядала вдвічі меншою, ніж насправді. Ченґ також нікуди не збиралась іти. Вона завмерла на місці, її руки рівно лежали на дивані вздовж тіла, ноги вона випростала, її черевики на шнурівці стирчали далеко попереду неї, а каблуки буквально впились у килимок, наче в земляної зозулі з мультику, яка відчайдушно намагається загальмувати.

Другий хлопець сказав:

– Я тут уже втрачаю терпіння.

Губи вологі. Очі бігають туди-сюди. Терміново. Відповіді не було.

Ричер видихнув, зробив примирливий знак із проханням не стріляти, а тоді підвівся з дивана, повільно та спокійно, незагрозливо, не роблячи жодних різких рухів. Він стояв упівоберта до хлопців зі зброєю та упівоберта до групи, що сиділа на дивані, а тоді сказав:

– Емілі, давай покінчимо з цим. Вони все одно тебе приберуть, так чи інакше. Можеш трохи полегшити їм справу.

Вона запитала:

– Що?

Він нахилився повз Евана, схопив його дитину за зап’ясток та потягнув її вгору. Тієї ж миті Еван зірвався з дивана, щоб ударити його, і Ченґ також, і навіть сестра Мак-Кенна, усім їм сперло дихання від паніки та здивування. Раптом утворився цілий клубок людей, усі на ногах у вертикальному положенні, вони збилися докупи на килимку між диванами, перекочуючись, розгойдуючись, а згодом б’ючись одне об одного та відчайдушно озираючись то вліво, то вправо.

Момент істини. Троє хлопців нічого не робили. Розумним для них рішенням тієї миті було б спробувати одразу розборонити цю бійку, роблячи це без жодних вагань, бо вони мусили бачити, як ситуація перетворюється на казна-що просто в них на очах. Проте на той момент вони витратили вже стільки сил на розробку власного плану, на порядок дій, на перебіг самої процедури, на обіцянку надзвичайної фізичної насолоди в результаті… А тут раптом дві головні складові тієї майбутньої нірвани сплелися в групу, що котилася по килиму, і це неминуче призвело би до шкоди, а саме шкода їм була не потрібна. Не так швидко. Вони хотіли, щоб усі залишалися далі на своїх місцях, цілими, при свідомості та з наявністю реакцій, із гладенькою засмаглою шкірою, у бікіні, футболках та джинсах із низькою посадкою. Тож вони не стріляли. Вони навіть не думали. Принаймні точно не мізками. Поки все йшло нормально.

Ричер штовхав Евана в один бік, а Ченґ в інший, і вони витягли Емілі з цього клубка. Емілі відкотилась убік, усі штовхалися ліктями та колінами, тоді він перевернув її і відштовхнув з усієї сили подалі, у коридор, де на стінах висіли у сріблястих рамках фото незнайомих родичів. Він сказав:

– Спальня в тому боці.

Еван проповз повз Ричера, хапаючи за руку доньку, проте в ту мить сестра Мак-Кенна швидко відштовхнула його, а Ченґ навалилася на чоловіка позаду неї, хлопець із першої бази кинувся слідом за нею, на його обличчі на якусь мить з’явився збентежений вираз через розгардіяш, який панував навкруги, за ним до натовпу приєднався хлопець із другої бази, і останнім позаду був тип із третьої бази. Разом їх було восьмеро, усі незграбно рухалися, всі штовхалися, і в результаті ця вервиця з людей опинилася в затемненому коридорі.

Ричер вибрався з цього натовпу та вхопився за «Пітон» двома руками, щоб не дати йому ковзнути далі по відполірованій дерев’яній підлозі. Він твердо затис руків’я в долоні міцним та впевненим рухом, палець прилаштував на механізмі, притиснувши його до курка, твердо та надійно, тоді він підняв зброю вгору, усі три фунти ваги, поклав свою ліву руку на голову Лідії, схопив її за коліна та прихилив її донизу, а потім прицілився через плече Ченґ та вистрелив в обличчя хлопця з першої бази.

Існує багато факторів, які визначають, є зброя хорошою чи ні. Найголовнішими з них є швидкість кулі та довжина дула, а вже допоміжними можуть бути такі аеродинамічні характеристики, як градус обертання патрона разом із системою нарізів усередині дула, які або добре спрацьовували, або ні, – це вже залежало від самих патронів. Точність при виробництві зброї мала величезне значення, і в цій справі обережна обробка машинами високоякісного металу цінувалася набагато більше, ніж відливання нових деталей зі старого металолому. Не те щоб щось із цього мало величезне значення при відстані у сім футів. Шпарина зліва чи складка справа не грали великої ролі. Обличчя людини становило собою досить велику мішень, по якій важко схибити з малої відстані, а тому і лице парубка з першої бази не стало винятком.

Постріл, звісно, був наскрізним, якщо врахувати коротку відстань та потужність магнума. За двадцять футів позаду від голови хлопця в стіні утворився кратер завбільшки з чашу для пуншу, і вже за секунду він наповнився огидним умістом парубкового черепа, його мозок ударився об стіну із мокрим плескотом, і стіна стала червоного, сірого та фіолетового кольорів. Тим часом сам хлопець почав вертикально падати вниз, наче ступив на стрічку ескалатора, а Ричер зробив півоберта ліворуч, повертаючи лише корпус, його плечі залишались напруженими, і він почав шукати очима третього хлопця, який стояв від них на найбільшій відстані, тому що якась частина мозку підказувала йому, що саме в цього типа зараз була найкраща позиція для пострілу у відповідь, а ще він не був настільки ж ініціативним, як парубок із другої бази, тому Ричер припустив, що він приймає не надто активну участь у цій грі і може почати стрілянину, не замислюючись про заподіяння можливої шкоди.

Ричер повернув спусковий механізм у вихідне положення і одразу почув, як у ньому розпочався рух, підіймалися важелі і всі деталі приводились в дію без жодних зайвих зусиль, а тоді зброя вистрелила. У його розумінні цей постріл був підготовленим, зробленим через пристойний інтервал після першого, проте насправді це виглядало більше як подвійний удар, лише раз-два-раз: митець лише спокійно займався своєю справою, користуючись своїм вродженим даром. Це знову був наскрізний постріл, інакше й бути не могло, він потрапив у верхню губу парубка та прошив нижню частину голови, куля розбила скло в розсувних дверях та розірвала декілька весільних подарунків, які лежали на столі на подвір’ї, перетворивши їх на купку клаптиків паперу білого та сріблястого кольорів, наче конфетті, яке запустили на декілька днів раніше від потрібного часу. Розбите скло посипалось донизу, наче водоспад, кероване силою тяжіння, і падало воно з такою самою швидкістю, як і сам третій парубок, на якого також діяла ця сила тяжіння. Ричер якусь мить дивився на їхнє одночасне падіння, а тоді відскочив убік, щоб знайти хлопця із другої бази.

А все тому, що тієї миті перегони вже розпочалися, а Ричер програвав. Один хлопець не був для нього проблемою, та власне, вони обидва стали легкою здобиччю, проте з третім хлопцем усе могло бути значно складніше. Постріли, після яких його друзі попадали донизу, могли змусити його зосередитися, і навіть гірше – вони могли допомогти йому повернутися в гру, відреагувати, зрозуміти нарешті одну просту думку: «О, я ж також маю пістолет у руці». І тоді він міг би підняти свою зброю вгору, може, повільнішим рухом, ніж зазвичай, через важкий механізм прилаштованого до пістолета глушника, а ще тому, що зброя насправді була вдвічі довшою, ніж здавалося його м’язам, і важчою, через що він уже не міг її повністю контролювати. У принципі, це все одно було непогано, бо пройти йому залишалося набагато менше, ніж Ричерові. Він був уже майже там. На відстані всього лишень декілька дюймів від цілі. Гра майже закінчилась. Проте Ричер рухався далі, що збоку нагадувало якусь повільну та безпорадну дію, наче він холодного зимового дня намагався занурити долоню в патоку, його ліве око зосередилось на передній частині «Пітона», тоді як його праве око сфокусувалось на отворі в глушнику, який досі був овальної форми, проте лише злегка. Він був лише за дюйм від того, щоб опинитися в правильній позиції.