Розділ «Нездоланний»

– Він шукав у Мережі?

– Спочатку так.

Ричер попросив:

– Розкажіть мені більше про його зацікавлення Інтернетом.

Але саме тоді до кімнати знову увійшла її донька, щоб сказати, що гості вже почали розходитися. Вони обоє вийшли на вулицю, аби попрощатися, і Ричер почув, як гамір змінився за частотою і перетворився на неквапний та протяжний прощальний гомін, а тоді він почув, як грюкають дверцята в машинах та заводяться двигуни, і авто починають роз’їжджатися хто куди.

Через п’ять хвилин у домі запанувала абсолютна тиша.

Ніхто не повернувся до затіненого кабінету. Ричер та Ченґ самотньо сиділи в сутінках. Іще п’ять хвилин. Нічого. Вони прочинили двері та визирнули назовні. Внутрішній коридор був порожнім. Фото в сріблястих рамках на стіні. Історія родини, уся в хронологічному порядку. Пара, пара з новонародженим, пара з немовлям, знову пара з дитиною і нарешті пара із підлітком. Усі троє з кожною фотографією ставали дедалі старшими та старшими.

Ніякого звуку не було. Ні голосів, ні кроків.

Вони перемістилися із кабінету в коридор. Вони вважали, що мали на це право. Чи дозвіл. Або хоча б це було досить пристойно. Гості розійшлися. Більше не було потреби ховатися. Вони пішли в тому напрямку, де, на їхню думку, був центр будинку, і робили вони це обережними тихенькими кроками. Знову з’явилися фото у сріблястих рамках. Нова порція в новому місці. Але та сама історія. Пара зі студенткою, пара із замурзаною студенткою у футбольній уніформі, яка тримає в руках кубок, пара з випускницею університету.

Жодних голосів, жодних кроків.

Вони пішли далі, пройшли повз обшиту зсередини кімнату, в якій був велетенський екран та стояв цілий ліс динаміків. А ще там були три окремі крісла, у кожного був свій відкидний механізм та підставка для напоїв. Домашній кінотеатр. Ричер ніколи не бачив такого в будинку.

Вони опинилися в передпокої, який був оформлений аркою та вів до вітальні. Де архітектура змінилася від будиночка з необпаленої цегли до хижки для мисливців. Стеля висіла над головою, сучкуваті дошки формували під кутом пік, перетворюючись на невелику букву V. Чорні металеві люстри звисали донизу з лампами, які нагадували за формою свічки. Ще там стояли дивани із товстої шкіри коричневого кольору, глибокі, широкі та просторі, зі строкатими ковдрами, які висіли в них на спинках і надавали їм кольористики.

Вони почули, як до будинку під’їхала машина. Стукіт металу, коли двері відчинили і зачинили. Кроки на фігурах із каменю. Вхідні двері прочинилися. У коридорі почулись чиїсь важкі кроки.

Доктор Еван Лейр увійшов до своєї вітальні. Він помітив Ричера, тоді помітив ще й Ченґ, і сказав:

– Гей, друзі!

Якоюсь мірою це прозвучало привітанням, якоюсь мірою запитанням, сказано було це ідеально дружелюбним тоном, абсолютно прихильним до них, але з маленькою ноткою нетерплячості, наче він намагався сказати: «Я думав, уже всі гості розійшлися».

Тоді слідом за ним увійшла його донька, досі в сорочці та бікіні. Вона поклала руку йому на плече і сказала:

– Це якось стосується кузена Майкла. Мама з ними розмовляла.

Вона пройшла трохи вперед, підійшла близько, подала свою руку і сказала:

– Вітаю, мене звати Емілі.