Розділ «Нездоланний»

– Щоб дістатися на потяг до Чикаґо.

Ричер кивнув. Потяг. Неминуче.

Ченґ сказала:

– Але ж із Оклахома-Ситі їдуть і інші потяги.

Сестра Мак-Кенна пояснила:

– Пітер думає, що Майкл їде додому. Він у цьому певен. І звісно ж, спочатку телефон навіть рухався у правильному напрямку, на північ, із правильною швидкістю. Але тоді він вимкнувся.

– Тому що він задалеко дістався. Ми теж із таким зіткнулися. Остання вежа розташована десь на дев’яносто миль на північ від Оклахома-Ситі. А тоді ти назавжди опиняєшся поза зоною досяжності.

– Він так і не увімкнувся більше.

– Пітер зателефонував копам?

– Звісно.

– І що вони сказали?

– Вони сказали, що телефон намагався упіймати мережу так сильно, що в ньому дуже швидко закінчився заряд батареї. А тоді в Майкла більше не було змоги його підзарядити до того, як у нього вкрали телефон у Чикаґо. Тільки те, що він не відвідав свого батька, ще не означає, що він не повернувся до міста. І так далі, і тому подібне. Або ще одна версія: телефон викрали ще в Талсі чи Оклахома-Ситі, і викрадач їхав із ним на поїзді та автобусі, проте в нього не було коду доступу для того, щоб розблокувати екран, тож він облишив марні спроби і викинув телефон у смітник. А тим часом Майкл досі може бути в Оклахомі, або ж він міг поїхати в якесь абсолютно інше місце, скажімо, у Сан-Франциско.

Ричер запитав:

– А чому саме у Сан-Франциско?

Сестра Мак-Кенна відповіла:

– У Сан-Франциско дуже багато безхатьків. Копи вважають, що їх туди затягує, наче магнітом. Вони думають, що люди туди їдуть автоматично, наче надворі досі 1967 рік.

– Як Пітер розглядає таку можливість?

– Як можливість, і нічого більше.

– То саме тоді він найняв Ківера?

– Він розпочав процес відбору.