Розділ «Нездоланний»

– А тепер уявіть, що ваша стрілка застрягла на нулі. І вона взагалі нікуди не рухається. Нуль унизу та нуль угорі. Це про Майкла. Він народився уже нещасним. Народився без будь-якої можливості бути щасливим. Навіть без самого уявлення, що таке щастя. Він не здогадується, що воно десь є.

Ченґ запитала:

– Це тепер якось називається?

– Тепер усе якось називається. Пітер і я постійно це обговорювали. Проте жодна з цих назв нам не підійшла. Мені подобаються старомодні визначення. Я звикла називати це явище меланхолією. Але й це звучить занадто невиразно та пасивно. У Майкла є глибина почуттів. У нього просто немає варіацій цих почуттів. Ви відчуваєте радість чи пристрасть, і він відчуває те саме сильне відчуття, проте воно все одно в нього наближається до нуля за цією шкалою. А ще він дуже розумний. Він абсолютно точно знає, що з ним відбувається. І результатом цього є безкінечні муки.

– Скільки йому років?

– Тридцять п’ять.

– Якими є зовнішні ознаки? З ним важко налагодити контакт?

– Навпаки. Ви й не помітите його присутності. Він дуже тихенький. Він виконує всі вказівки. Він майже не розмовляє. Може днями сидіти, просто втупившись кудись, кусаючи губу, тоді як його очі бігають туди-сюди. А ще він може сидіти за комп’ютером чи бавитися телефоном. Він не проявляє агресії. Ніколи не засмучується, бо такий стан передбачає наявність цілого ряду емоцій.

– Він може працювати?

– У цьому частково і полягає проблема. Він мусить працювати для того, щоб мати змогу претендувати на житло. Такі умови. І він може працювати. Є певні речі, які добре йому вдаються. Але люди вважають, що від нього може бути лише шкода. Вони не люблять бути поруч із ним. Продуктивність різко знижується. Зазвичай його просять піти геть. Тож він переходить від однієї програми до іншої.

– Де він зараз мешкає?

– Просто зараз – ніде. Він зник.

Цієї миті в кімнату зайшла майбутня наречена, яка шукала свою матір. Тонка сорочка зверху бікіні. Племінниця Пітера Мак-Кенна. Кузина Майкла Мак-Кенна. Навіть зблизька вона все одно аж сяяла зсередини. Вона світилася. Вона мала майже ідеальний вигляд. Про неї піклувалися до пологів, після пологів, у перинатальний період, потім огляди педіатра, поживне харчування, освіта, ортодонтія, канікули, коледж, аспірантура, наречений – усе, що тільки можна. От її шлях до конвеєрної стрічки пройшов як треба. Американська мрія. Видатні досягнення. І вона виглядала щасливою. Вона не виглядала дурненькою чи перезбудженою, не сміялася без причини і точно не була безголовою. Випромінювала лише глибокій спокій та задоволення. Залишивши при цьому трохи місця для захвату. Її шкала коливалася десь між шісткою та десяткою. У неї було все те, чого бракувало її кузену.

Сестра Мак-Кенна вийшла разом із донькою знову до басейну. Вона пообіцяла повернутися якнайшвидше. Ричер та Ченґ тихо сиділи в кабінеті, який починав поринати в сутінки. До них долинали звуки вечірки, трохи приглушені стінами та великою відстанню. Плескіт води, крики і дзенькіт бокалів, а ще гомін розмови. Ченґ сказала:

– Нам слід зателефонувати Вествуду в Лос-Анджелес. Ввести його в курс справи. Угода є угодою. Плюс нам треба шукати інший готель.

Ричер сказав:

– Передай йому, що нам потрібна вся можлива інформація про «Глибинну Мережу». Усі його записи. Або передай йому, хай приїде сюди і розповість нам усе особисто. Ми можемо не розібрати його записів. Він може й прилетіти сюди літаком. У нього ж вимальовується книга.

Ченґ увімкнула на своєму телефоні гучний зв’язок, набрала номер і доповіла журналістові про все, що сталося відтоді, як вона йому телефонувала з мотелю у Вест-Голівуді. Вона згадала і про Чикаґо, і про бібліотеку, і про сімейну аптеку, і про вулицю Мак-Кенна, і про будинок Мак-Кенна, і про Хеккета, і про сусідку, і про вбивство в Лінкольн-Парку, і про політ до Фенікса, і насамкінець про сестру Мак-Кенна. А тоді ще про його сина, який застряг між двома нулями, і про його короткотривале зникнення.

Вествуд сказав:

– Це називається «ангедонією». Неспроможність відчувати радість.