Розділ «Нездоланний»

Вони побачили чоловіків та жінок, їх було близько сорока, це були і жінки, і чоловіки, більшість із них були молодого віку, деякі були старшими. Дехто був одягнутий у яскравий, типовий для Аризони одяг, а дехто був лише в купальнику, інші ж були в просторому верхньому одязі. Усі вони стояли, поділені на групи, усі розмовляли, сміялися, калатаючи при цьому склянками і тарілками. Дехто з них був мокрим, а дехто досі був по шию у воді, і всі вони також сміялися, плавали чи просто клеїли дурня. За столом, що стояв під лозою, сиділа молода жінка років тридцяти, вона була високою та тендітною на вигляд, мала золотисту засмаглу шкіру і була одягнена в тонку сорочку зверху бікіні. Вона виглядала розслабленою та усміхненою, але вся світилася зсередини, і якимось невизначеним чином вона була у центрі загальної уваги. Поруч із нею з одного боку сидів чоловік, волосся у нього вже посивіло, проте він усе одно непогано зберігся, на ньому були шорти кольору хакі та кричущого відтінку гавайська сорочка, а з іншого боку від неї сиділа темноволоса жінка із сяючими очима та широкою посмішкою, на ній була лляна сукня світлого відтінку, що сягала щиколотки. Легкість у поведінці між ними натякала на те, що це були донька та її батьки, а старе зображення із «Ґуґлу» на мобільному Ченґ пояснило, що батьками були доктор та місіс Еван Лейр.

Ричер обережно вказав кудись пальцем і сказав Ченґ:

– Поглянь.

Біля будинку стояв довгий стіл, і він був увесь закладений пакунками, більшість із них були квадратного розміру та великі за об’ємом, загорнуті та перев’язані стрічками біло-сріблястого кольору.

Ченґ сказала:

– Це весілля.

– Схоже на те, – відповів Ричер. – Скоріше за все, весілля їхньої доньки. Дівчина за столом. Підозрюю, що це племінниця Мак-Кенна.

Тоді на ноги зірвалася сестра містера Мак-Кенна, наостанок усміхнувшись та приязно потиснувши доньчине плече. Вона ходила від однієї групи до іншої, розмовляла, жартувала, нахилялась ближче до своїх співрозмовників, усміхалась, цілувалась і відчайдушно розважалась.

Ченґ сказала:

– Вона ще не чула новин із Чикаґо. Та й як вона могла їх чути?

Ричер нічого не відповів.

Сестра Мак-Кенна рухалась далі, переходячи від однієї групи до іншої, беручи бокал із таці, яку проносили повз, кладучи руки на плечі своїм гостям та ставлячи бокал на іншу тацю. Тоді вона помітила Ричера та Ченґ, які ніяково та самотньо стояли біля воріт, «недоодягнуті» з точки зору якості та «переодягнуті» з точки зору кількості, нікому не знайомі та ні з ким не познайомлені, тож вона змінила курс і попрямувала до них, при цьому вона була все ще усміхнена, очі її досі сяяли, а все її обличчя випромінювало гостинність господині дому.

Ченґ прошепотіла:

– Ми не можемо їй розповісти. Не зараз.

Жінка зупинилася біля них та простягнула їм свою тендітну та наманікюрену руку. Вона запитала:

– Ми знайомі? Мене звуть Лідія Лейр.

Вона була дуже схожою на своє фото із благочинного заходу. Виглядала на мільйон доларів, не менше. Ченґ потиснула їй руку та назвалася, а тоді те саме зробив Ричер, після чого жінка запитала:

– Зараз я поставлю вам те саме запитання, яке ставлю сьогодні весь день: ви з нашою донькою знайомі зі школи чи з роботи? Не те щоб це мало хоч якесь значення, звісно. Це все одно велика спільна вечірка. Але це така собі тема для розмови.

Ричер відповів:

– Мадам, ми тут зовсім з інших причин. Мабуть, нам краще повернутися пізніше. Нам не хотілось би зіпсувати весілля. Бо це зможе призвести до семи років негараздів.