Розділ «Нездоланний»

– Він, мабуть, колишній коп.

– Він звичайна жива людина. Ось і все, що потрібно для цієї роботи.

– Місіс Гопкінс була цим вражена.

– Інше покоління. Різне сприйняття керівництва.

Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

– У мене болить голова.

– Що ти плануєш зробити?

– Давай спробуємо увійти.

– Гаразд, але якщо виникнуть якісь проблеми, ми одразу ж відступимо. Ми переживемо це. Сестра – це той міст, який ми просто не можемо дозволити собі спалити.

Вона поїхала далі, повернула і зупинилася перед шлагбаумом, просто біля перегородки із рухомим склом. Вона опустила своє вікно вниз. Відкинула назад волосся, повернула в бік перегородки голову та всміхнулася. Тоді вона сказала:

– Ми приїхали до містера та місіс Еван Лейр.

Охоронець був старшим білим чоловіком у сірій уніформі з поліестру. У сорочці на короткий рукав. У нього були худі руки, укриті пігментними плямами. Він натиснув на червону кнопку і сказав:

– Бажаю вам приємного вечора.

Шлагбаум почав підійматися. Ченґ проїхала попід ним. Вона підняла своє вікно і сказала:

– Я не платила б такому охоронцю.

Ричер відзначив:

– Що не кажи, краєвид тут що треба.

І справді. Газонів тут не було. Не було нічого, що потребувало б води. Там були майстерно викладені ряди каменів із кактусами, чиї листки прорізувалися з-поміж каміння, як леза ножів, із серпанком блідо-червоних квітів, зі сталевими скульптурами, які були досі блискучими та незаіржавілими на цьому сухому повітрі. Місцина тут була рівною, земельні ділянки були великими, а будинки розташовувалися під різними кутами: один стояв так, другий стояв інакше, наче вони всі випадково забрели сюди з якоїсь іншої сцени.

Ричер сказав: