Розділ «Нездоланний»

– Хотів би я це знати. Я думаю, навіть якщо він був не підставним, він усе одно доводить, що вся та справа із контролем над розумом – повна дурня. Інакше він радів би з того, що я не зареєстрував багаж. Це означало б, що в мене там є місце для устаткування.

– Якщо він таки шахрай, то хто він тоді такий?

– Можливо, ще один кузен Мойнахан?

– У Лос-Анджелесі? Скільки їх усього? Я на це не ведуся.

– Тоді чому він зупинився саме на тому етапі?

– Тому, що ти його переконав. У нього не було видимої причини. А вона йому таки була потрібна. Правосуддя насправді має значно менше повноважень, ніж ми собі уявляємо.

– Ні, він зупинився на початому, бо побачив, що до нас ідуть копи.

– Але ж вони з ним заодно.

– А уяви собі, що ні. Уяви собі, що він – шахрай, чиїм завданням було затягнути нас у фургон. Але стоп, не відбулося нічого такого важливого. Він професіонал, який хоче знову працювати. Він не був певен, що я робитиму далі. Можливо, я б спробував застосувати зброю. Він не міг так ризикувати, привертаючи до нас зайву увагу. Тож він відступив, тому що поруч терлися копи, розвідуючи обстановку, шукаючи підозрілих типів. Іншими словами, цей тип прикрив свій зад і накивав п’ятами.

– Або ж він просто хороший офіцер, який, зробивши глибокий вдих та порахувавши до десяти, позбавив тебе години, проведеної у в’язниці, а себе – години паперової роботи, і тому він пішов геть.

Літак виїхав на злітно-посадкову смугу, рухаючись поміж шумних бурих потоків сухого повітря, і повільно почав набирати швидкість, виважено, наче певен у тому, що вся загадковість польотів уже була давним-давно розв’язаною. Тоді він спокійно здійнявся у повітря, і замерехтів у сонячному світлі, і ковзнув крилами крізь туман, і почав звиватися вгору, залишаючи по собі кіптявий слід, прокладаючи темний, проте тонкий шлях із півночі на схід.

Десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:

– Ми спробуємо все виправити.

– Виправити що?

– Нам дуже не пощастило.

– Що ви маєте на увазі?

– Виникла проблема.

– Вони сіли в літак?

Цієї миті його співрозмовник знову став балакучим. Не тому, що мав гарний настрій. Тому, що був одержимий гірким та неймовірним почуттям обов’язку. Він сказав:

– Хеккет усе чудово організував. Вона забронювала квитки по телефону, тож він мав усю інформацію, до деталей. Час він розрахував відмінно. До секунди. Він бачив, як вони їхали з мотелю на таксі. На той час він сидів у легковику, із субпідрядником за кермом, і якийсь час вони їхали слідом за ними, а на 405-ому маршруті порівнялися з ними, і це була величезна спокуса, якщо врахувати, що в неї навіть було відчинене вікно, і автомобілі на швидкісній смузі рухалися достатньо швидко для втечі, і чорний легковик на дорозі до Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса є абсолютно непомітним, бо таких мільйони, тож рушниця була вже напоготові, саме в ту мить він цілився впритул, але раптом позаду в них врізалася феррарі. Наче добряче дали їм копняка, як сказав Хеккет. Вони більше їх не бачили. На трасі заднім ходом не поїдеш.