Розділ «Нездоланний»

Маршрут № 405 був, як завжди, завантаженим, але транспорт поволі рухався. Три смуги, по всіх рухалися авто, усі яскравих кольорів, свіжопофарбовані, навощені та хромовані. Усі рухалися в променях яскравого та миготливого сонця на фоні рудих та коричневих пагорбів. Їхалося спокійно та приємно. Ченґ повністю опустила своє вікно і впустила тепле повітря. Її волосся розвівалося від вітру. На плечах у неї лежала футболка, досі трохи волога. Рухи водія були виваженими та обережними. Ніякої метушні. Він продовжував їхати по крайній правій смузі в одному ритмі з іншими машинами, дорога була такою ж чудовою, як і решта лос-анджелеських доріг. Вони дістануться туди, коли потрібно.

Ричер відкинувся назад на своєму сидінні, досі глибоко задоволений, досі розслаблено-гумовий, і Ченґ поруч із ним мала такий самий вигляд. Вона запитала:

– Волонтер у бібліотеці повинен бути місцевим, правда ж? Це ж невелика спільнота, власне. Не те щоб нам довелося обшукати Чикаґо повністю.

Ричер сказав:

– Тобі слід перевірити, що Вествуд написав чотири місяці тому. Нам потрібно знати, що було на думці в Мак-Кенна, до того, як ми з ним зустрінемось. Ми повинні з’ясувати, що примусило його зробити перший дзвінок.

Ченґ витягнула свій телефон та почала рухати великими пальцями по екрану, шукаючи сторінку «Лос-Анджелес Таймс». Мобільна мережа була значно повільнішою за Wi-Fi, проте врешті-решт і вона дала результат. Вона запитала:

– Рівно чотири місяці тому? Чи враховувати те, що він міг вивчати і його давніші дописи?

– Хороше запитання, – відмітив Ричер. – Думаю, якщо Мак-Кенн розуміється на Мережі, він міг би дізнатися будь-що. Але перегляд усього, що Вествуд написав за життя, нам не допоможе. Спробуй тримісячний інтервал. Чотири, п’ять, шість місяців тому.

Ченґ скористалася власним пошуковим рядком на сайті та надрукувала в ньому «Вествуд». У відповідь вона отримала купу інформації про район у Лос-Анджелесі під такою самою назвою. Тому вона змінила свій запит на «Ешлі Вествуд», цього разу взявши слова у лапки, що одразу спрацювало. Спочатку з правого боку з’явилося віконечко з фото та біографією самого журналіста. Фото виглядало так, наче його зробили декілька років тому, погожого дня. Вествуд мав на фото молодший вигляд, а його волосся і борода були охайнішими та не такими сивими. У біографії повідомлялося, що він мав наукові ступені з молекулярної біології та журналістики. Зліва був список його публікацій. Кожна з них мала заголовок та стислий зміст. Перша стаття у списку була своєрідною преамбулою до його дослідження з історії пшениці, яке мало вийти друком наступної неділі. Нижче була стаття про травматичні пошкодження мозку, яку вони вже бачили раніше в спальні Ківера в Оклахома-Ситі.

Ченґ почала гортати сторінку на моніторі і опинилася на початку списку. Вона зупинилася через вісім статей, що і було близько чотирьох місяців тому. Цей чоловік писав нову статтю приблизно кожні два тижні, кожна була досить об’ємною та, вочевидь, ретельно дослідженою. Що, за поняттями щодо роботи, цивільним здавалося, звісно, простішим, ніж працювати шахтарем чи лікарем швидкої допомоги, проте, на думку Ричера, це було не так вже й легко. Він ніколи не писав нічого складнішого за звіт із місця подій. А він був значно коротшим за обсягом, його рідко хтось детально вивчав, та й узагалі це був звичайний документ, а не художній твір.

Першою публікацією чотиримісячної давності була стаття про органічне землеробство. Фрукти, овочі та основні культури. Заголовок був явно провокаційним, а у стислому викладі відчувався натяк на те, що великі агрокультурні підприємства нехтують своїм призначенням для того, щоб мати змогу здирати величезні гроші, не виконуючи тяжкої роботи. За два тижні до того Вествуд написав про піщанок[11]. Якщо бути точним, то про давніх піщанок, згідно із заголовком статті. Вочевидь, нещодавні дослідження довели, що бубонна чума в середньовічній Європі розповсюджувалася не блохами на пацюках, як це тривалий час прийнято було вважати, а блохами на велетенських азіатських піщанках.

Рух транспорту уповільнився, принаймні на крайній смузі праворуч. Авто по середній та лівій смугах проїжджали собі далі повз них. Але водій не змінив смуги руху.

Ченґ рухалася вниз по списку. Одразу після піщанок була стаття п’ятимісячної давності про зміну клімату. Заголовок розповідав про те, що рівень води в океанах підвищується, а в стислому викладі було написано, що, згідно з фрактальною геометрією, для будівництва дамби на східному узбережжі знадобиться більше бетону, ніж людство виготовило за всю свою історію донині.

Ченґ сказала:

– Усі зараз пишуть про зміну клімату. Немає жодних причин для того, щоб Мак-Кенн обрав саме Вествуда, правда ж?

Ричер відповів:

– Погоджуюсь.

Наступною була публікація про «Глибинну Мережу»[12]. Це стосувалося пошукових систем та Інтернету. Очевидно, поверхневою Мережею було простіше користуватися. Потім було дещо про бджіл. З’ясувалося, що вони почали вимирати по всьому світові. А без них урожай не буде кому запліднювати, і в результаті всі голодуватимуть. Це означало набагато більше, ніж дві сотні людей. Ричер міг бачити такі самі дві сотні людей просто з вікна, бо транспорт почав рухатися ще повільніше. Вони досі їхали крайньою правою смугою, а машини на середній та лівій смугах рухалися трохи швидше. Чорний легковий автомобіль порівнявся із їхньою машиною з боку, де сиділа Ченґ, та якусь мить їхав на одному рівні з ними. Попереду нього утворився вільний простір. Заднє вікно опустилося, і Ричер на мить побачив типа, що сидів усередині, який також саме повертав голову в їхньому напрямку. На якусь частку секунди здалося, що той чоловік збирався їм щось сказати. Але тоді сталося неминуче. Легковик їхав середньою смугою, однак зі швидкістю машин, які їхали крайньою правою смугою, а маленьке авто за ним, із кузовом типу «купе», не уповільнило рух через неуважність, і тоді воно «поцілувало» задній бампер легковика. Різниця у швидкостях була невеликою, усього п’ять чи десять миль за годину, але навіть за таких умов легковик сильно стрибнув уперед від удару, і пасажир ударився головою об подушку на сидінні, після чого його голова подалася вперед, доводячи на ділі всі закони Ньютона: інерцію, дію та реакцію. Ричера здивувала сила, яка мала місце. Можливо, травми хребта – це дійсно щось із чимось. Легковик одразу зайняв вільний простір попереду, червоне купе поїхало за ним, жоден із них не зменшив швидкість руху, вочевидь, обидві машини не було серйозно ушкоджено. Було зрозуміло, що амортизатори працювали як слід.

Ніякої метушні не було. Ніякого натискання на клаксони, ніякого розмахування кулаками, ніякого демонстрування середнього пальця. Звична справа, подумав Ричер, із таким рухом, як у Лос-Анджелесі.

Рух по крайній правій смузі уповільнився ще більше. За декілька секунд легковик та червоне купе зникли з поля зору. Автомобілі по лівій смузі почали рухатися ще швидше, ніж до цього. Ричер нахилився вперед та запитав: