Розділ «Нездоланний»

Ричер поклав зубну щітку до своєї кишені, а вона спакувала валізу зі своїм гребінцем, комп’ютером, зарядним пристроєм до комп’ютера та зарядним до телефону.

Тоді вона застібнула її й запитала:

– Все гаразд?

Ричер кивнув та сказав:

– Нам потрібно піймати таксі.

30

Вони вийшли за двері, примружилися від яскравого сонця та зупинилися біля рецепції, щоб повернути ключ. Портьє виглядав занепокоєним через їхній ранній від’їзд, спочатку він злякався, що щось не так було з номером, проте коли вони запевнили його, що все гаразд, він припустив, що вони знайшли місце із погодинною зміною постільної білизни, і засмутився ще більше. Ричер пояснив йому, що в них просто раптово змінилися плани, лише бізнес, і нічого більше, проте він розумів реакцію портьє. Їхнє волосся було досі вологим після душу, і від них накочувалося хвилями таке сяйво, наче від джерела радіоактивного випромінювання.

На узбіччі через дорогу стояло таксі. Ричер засвистів і замахав руками, як і минулого разу, проте цього разу це спрацювало. Авто зробило повний оберт від одного узбіччя до іншого і зупинилося таким чином, що ручка задніх дверцят опинилася якраз на рівні стегна Ричера. Водій відчинив багажник та вийшов із машини, щоб допомогти Ченґ з її валізою. Він був міцним на вигляд чоловіком у сорочці з коротким рукавом, на його руках випинали м’язи, ніс у нього був зігнутим від давнього перелому, а брови здавалися широкими від обвислої рубцевої тканини. Ричер припустив, що в молоді роки він був боксером або ж йому просто не щастило. Водій підійняв валізу так, наче вона була невагомою, та помістив її до багажника. Ченґ ковзнула досередини на вінілове сидіння позаду водія, а Ричер сів біля неї. Водій усівся на своє місце за кермом та перехопив погляд Ричера в дзеркалі.

– Міжнародний аеропорт Лос-Анджелеса, – сказав Ричер. – «Американські авіалінії», внутрішні рейси.

Таксі рушило з місця, рухаючись тихо та повільно крізь сонячні промені, праворуч та ліворуч бічними вуличками в напрямку бульвару Санта-Моніка, звідки воно попрямувало на південь, а тоді на захід, до 405-го маршруту.

Цього разу хлопець у джинсах та з висушеним волоссям не чекав на дзвінок свого стаціонарного телефону. Він хотів випередити новини, тому подзвонив своєму інформаторові першим. Він запитав:

– Усе зроблено?

Його співрозмовник відповів:

– Не хвилюйтесь, усе буде зроблено.

– То ще нічого не було зроблено?

– Ще ні.

– Але ж Хеккет уже був там.

– Дозвольте нам робити те, на чому ми знаємося, гаразд? Двоє трупів у мотельному номері у Вест-Голівуді стали би просто катастрофою. На такі речі блискавично б відреагували. За одну хвилину туди б наїхало з десяток авто. Цією справою доручили б займатися чотирьом слідчим. Про це був би сюжет у вечірніх новинах. Хеккет не може допустити такого розголосу. Занадто ризиковано. Він повинен працювати далі.

– То коли ж тоді?

– Довіртесь мені. На літак вони точно не сядуть.