Розділ «Барi, Казанiв син»

Мак-Таґґарт знову відчув дивне хвилювання.

— Тікаєте від уряду? — запитав він.

Незнайомець кивнув.

— А може, і поліції? — розпитував далі Мак-Таґґарт.

— Що ж, так… і від поліції, звісно, — відповів незнайомець, дивлячись прямо в очі керівникові факторії. — А тепер, мсьє, перед тим, як піти, я б попросив вас виявити повагу до закону й застрелити цього звіра. Гаразд? Чи це зробити мені?

— Тут діє закон лінії, і згідно з ним крадія пасток слід залишати гнити в самоловах, — сказав Мак-Таґґарт. — А цей звір і не звір зовсім, це диявол. От послухайте.

Швидко, не обминаючи жодної подробиці, він розповів про тижні й місяці боротьби між ним і Барі, про те, як усі його хитромудрі способи зловити звіра виявилися безрезультатними, про те, скільки крові попсував цей хитрий звір і, зрештою, про те, як його вдалося піймати.

— У нього вселився сам диявол! Не може ж собака бути таким розумним! — закричав охоплений розпачем Мак-Таґґарт, закінчивши свою оповідь. — І після цього ви хочете й досі його пристрелити чи все ж залишите цього диявола здихати повільно?

Незнайомець, відвернувшись від Мак-Таґґарта, глянув на Барі й сказав:

— Гадаю, ваша правда. Нехай диявол тут і згниє. Якщо ви збираєтесь у Лак-Бейн, мсьє, то я пройду трішки з вами. Мені треба взяти вбік кілька миль, щоб виправити свій шлях за компасом.

Він підняв свою рушницю. Мак-Таґґарт пішов уперед, показуючи дорогу. За півгодини незнайомець зупинився й указав на північ.

— Тепер мені звідси весь час прямо — десь миль із п’ятсот, — сказав так легко, ніби планував дістатися додому тієї ж ночі. — Тут я вас залишу.

Він не потис Мак-Таґґартові руки, а лише сказав на прощання:

— Можете повідомити, що цим шляхом проходив Джон Медісон.

Тоді він пройшов густим лісом близько півмилі в північному напрямку, повернув на захід, подолавши ще дві милі, і під гострим кутом подався на південь. Минула година, і от чужинець знову сидів навпочіпки майже на відстані витягнутої руки від Барі.

Він почав розмовляти з ним, неначе з людиною:

— Так от хто ти такий, друже. Крадій пасток, ге? ЗЛОЧИНЕЦЬ? І це ти цілих два місяці втирав йому носа! І за те, що ти не такий звір, він хоче, щоб ти тут помер повільною болючою смертю. От хто справжній ЗЛОЧИНЕЦЬ! — його голос зірвався на приємний сміх, що привернув би до себе не тільки людину, а й навіть звіра. — Це кумедно. Ми з тобою обоє рябоє. Їй-бо, хлопче! Він каже, що ти дикий, та і я теж. Я сказав йому, що мене звати Джон Медісон. А це не так. Я Джим Карвел. І — о Господи! — я йому розповів про поліцію. Тут усе правда, я не збрехав. Мене розшукує кожен клятий полісмен від Гудзонової затоки й до річки Маккензі. Давай лапу, друже. Ми в одному човні, і я радий, що зустрів тебе!

Роздiл 28

Джим Карвел простяг руку, і гарчання, що лунало з горла Барі, відразу припинилося. Чоловік звівся на ноги. Він стояв біля вовчука, дивлячись у той бік, куди подався Буш Мак-Таґґарт, і на вустах у нього заграла якась цікава, допитлива усмішка.

Навіть у такій усмішці відчувалася прихильність. Привітність була й у його очах, і в блиску зубів, коли він знову подивився на Барі. Його оточувало щось таке, що робило сірий день яснішим, від чого холодне повітря здавалося теплішим — щось дуже дивне, яке випромінювало навкруги радість, надію й товариськість, наче гаряча натоплена пічка посилає від себе проміння тепла. І Барі це сповна відчув. Відтоді, як до його виснаженого самоловами тіла підійшли двоє чоловіків, він не переставав бути напруженим, увесь час вигинаючи спину й клацаючи в останніх корчах зубами. Але тепер перед ЦИМ чоловіком виявив слабкість. У його налитих кров’ю очах, що зоріли на Карвела, можна було б легко прочитати благання й визнання власної провини.