Розділ «Барi, Казанiв син»

Вона сиділа в сяйві багаття, злегка нахилившись до полум’я, і її дивоглядне волосся відбивало м’яке сяяння вогню. Карвел не рухався весь час, доки дівчина була в цій позі. Здавалося, він навіть затамував подих. Очі його загорялися все яскравіше, і в них читалася шана чоловіка перед жінкою. Раптом Непісе обернулась і спіймала його погляд перед тим, як він устиг його відвести. Дівчина нічого не приховувала у своїх очах. Як і її обличчя, вони поломеніли новою надією й новою радістю. Біля її ніг лежав Барі, уважно спостерігаючи за ними. Карвел сів поряд із Непісе на березову колоду, узяв у руку одну з її кіс і, переминаючи її, почав говорити:

— Завтра чи позавтра я збираюся в Лак-Бейн, — у досі ласкавому голосі почулася різка нотка. — І я не повернуся, доки… доки не вб’ю його.

Верба втупилась у багаття. Певний час тривала повна тиша, лише вряди-годи чулося потріскування вогню, і серед цього мовчання Карвел знай занурював пальці в шовкові пасма волосся Непісе. Думки раптом повернули його в минуле. Який же шанс він проґавив того дня на лінії пасток, коли зустрів Буша Мак-Таґґарта! Якби ж він тільки знав! Його щелепи міцно стиснулися, і чоловік побачив у червоному гарячому вогнищі видиво того дня, коли керівник факторії з Лак-Бейна вбив П’єро. Дівчина розповіла йому, що сталося. Вона повідала про свою втечу, про падіння в крижаний потік в ущелині, де вона розраховувала знайти неминучу смерть, про свій чудесний порятунок із води і про те, як вона опинилася в старого беззубого індіанця Тубоа з племені крі, що з жалощів дозволив їй полювати на його мисливських угіддях. Карвел внутрішньо переживав трагедію й жах тієї моторошної години, коли для Верби назавжди зникло сонце. У полум’ї вогнища він начебто бачив старого вірного Тубоа, коли той, зібравшись із останніми силами, багато миль ніс Непісе на собі від самої ущелини й аж до своєї хижки. Він уловив у багатті мінливі видіння довгих тижнів, що минули в тій хижці, тижнів голоду й нестерпних морозів, коли життя Верби висіло на волосині. А як випали глибокі сніги, Тубоа раптом помер. Карвел міцно стиснув пальці в пасмах волосся Верби. З його грудей вирвався глибокий подих, і тоді він, невідступно дивлячись у вогонь, твердо промовив:

— У Лак-Бейн я піду завтра ж.

Якусь хвилю Непісе нічого не відповідала, також дивлячись на вогонь, а тоді промовила:

— Тубоа теж збирався його вбити, навесні, коли він міг би подорожувати. Коли мій рятівник помер, я вирішила зробити це сама. Тож я прихопила із собою рушницю Тубоа. Я зарядила її тільки… учора. І… мсьє Джиме… — тут вона глянула на нього з переможно-радісним блиском в очах, раптом перейшовши майже на шепіт: — Ви не підете в Лак-Бейн. Я ВЖЕ ПОСЛАЛА ТУДИ ГІНЦЯ.

— Гінця?

— Так, мсьє Джиме, гінця. Два дні тому через нього я передала Мак-Таґґартові на словах, що я знову тут, у себе… чекаю його… і готова стати його дружиною. У-у, він прийде, мсьє Джиме… він прилетить. І ви не повинні його вбивати. Non! — вона усміхнулася, і Карвелове серце забилось, як барабан. — Рушниця заряджена. Стрілятиму я.

— Два дні тому, — сказав Карвел. — А з Лак-Бейна сюди…

— Він буде тут завтра, — відповіла Непісе. — Завтра, як сонце котитиметься до обрію, ступить на галявину. Я це знаю. Моя кров бушує в жилах увесь день. Завтра… Завтра… Він прилетить сюди, мсьє Джиме. Так, прилетить, як на крилах.

Карвел низько схилив голову. Він підніс її м’які локони до своїх губ. Верба знову повернула голову до вогню, тож не могла бачити, що робить чоловік. Але вона могла ВІДЧУВАТИ — і душа її забилася, як крила птаха.

— Мсьє Джиме, — самими губами промовила вона.

Її подих, трепет дівочих вуст був такий м’який, що Карвел уже не чув ні звуку.

Якби старий Тубоа був там тієї ночі, можливо, він прочитав би дивні застереження в шепоті вітру, що раз по раз тихо гойдав верхівки дерев. Це була дивовижна ніч. Ніч, коли червоні боги тихо шепочуться між собою, урочиста ніч, коли навіть найтемніші тіні й найвищі зорі, здавалося, дрижали від їхніх розмов. Цілком імовірно, що старий Тубоа у свої дев’яносто років не запідозрив би нічого такого, чого не передбачив би, попри свої молодість і довірливість, Карвел. Завтра… він прийде завтра! Верба казала це так радісно. Але старий Тубоа, прислухавшись до шепоту дерев, міг би спитати: «А ЧОМУ НЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ?»

Була північ, коли великий місяць зійшов над лісовим лугом, розсіваючи по ньому срібло й сон. У вігвамі спала Верба. У тіні ялицевого гілля спиною до багаття почивав Барі, а ще далі на краю смерекових заростей спав Карвел. Собака й чоловік дуже потомилися, адже цілий день були на ногах, тож від утоми не чули ані звуку.

Утім вони не подорожували так далеко й так швидко, як Буш Мак-Таґґарт. Від сходу сонця й до півночі, коли вийшов на галявину, де була колись хижка П’єро, цей чоловік подолав сорок миль. Двічі, стоячи на краю лісу, він кликав Непісе й тепер, не діставши від неї відповіді, просто стояв під місячним сяйвом і прислухався. Верба мала бути тут, вона повинна його чекати. Керівник факторії зморився, але виснаження не могло погасити вогонь, що палав у його жилах. Це полум’я пекло його увесь день, а тепер, коли Мак-Таґґарт був так близько від свого щастя, від своєї перемоги, давня пристрасть завирувала з новою силою, ніби його жилами потекло розкішне вино. Десь тут, десь зовсім недалеко звідси ЙОГО ЧЕКАЛА НЕПІСЕ. Чоловік укотре покликав її, і знову відповіді не було. Він усе слухав і слухав, затамувавши подих, а серце тим часом шалено калатало. Тоді в повітрі відчув далекий слабкий запах диму.

Стоячи під зоряним небом, Мак-Таґґарт підкорився першому інстинкту лісовика й повернувся лицем до вітру. Він більше не кликав Непісе, а поспіхом подався через галявину. Вона була десь в іншому місці, десь там, спала поблизу багаття. Від самої думки про це керівник факторії тихо засміявся. Він підійшов до краю лісу. Щасливим випадком вийшов прямо на зарослу стежку й попростував нею, а запах диму ставав усе відчутнішим.

Той же інстинкт лісовика змусив його пересуватися з великою обачністю. Інстинкт і незвичайна тиша ночі. Під його ногами не зламалася жодна гілка. Він розсовував кущі так, що вони не видавали ні найменшого звуку. Коли ж нарешті дійшов до невеликого лугу, де все ще кучерявився догори димок від багаття, що його розклав був Карвел, то зробив це так обережно, що не розбудив навіть Барі. Можливо, глибоко всередині він усе ще чогось остерігався, а може, просто хотів застати Непісе, поки та спала. Обриси вігвама змусили його серце забитися частіше. Було видно, мов удень. Мак-Таґґарт, стоячи в місячному сяйві, побачив, як зовні вігвама висіло на мотузці кілька жіночих речей. Він підійшов ближче, крадучись м’яко й тихо, немов той лис. Тримаючи рукою полотняні двері вігвама, чоловік на хвилину завмер і прислухався. Він міг чути її дихання. На деяку мить його обличчя повернулося так, що місячне сяйво вдарило в очі. Вони горіли божевільним вогнем. Тоді дуже тихо він відкинув убік полотно, звільнивши прохід.

Барі, що лежав за десять кроків від куреня, у глибокій тіні ялівцю, прокинувся. Та зовсім не звук розбудив його. Мабуть, це був запах. Спочатку зарухалися ніздрі, а за кілька секунд його очі видивилися зігнуту постать людини, яка стояла біля дверей вігвама. Він знав, що це був не Карвел. Старий знайомих запах — запах двоногого чудовиська — наповнив його ніздрі, немов огидна отрута. Пес схопився на ноги й оголив довгі ікла. Мак-Таґґарт зник. Потім із вігвама почулися звуки: раптовий рух тіл, наляканий вигук людини, що прокинулася, а тоді крик, низький, наполовину задушливий, наляканий крик. Відповідаючи на цей зойк, Барі миттю вискочив з-під ялиці, і з його горла вирвався звук, що ніс у собі смертельні ноти.

На краю смерекової хащі Карвел неспокійно заворушився. Дивні звуки розбудили його, однак через утому він перше прийняв їх за сни. Нарешті чоловік прокинувся, і тоді з несподіваним жахом підірвався на ноги й поквапився у напрямку вігвама. Непісе була на лугу й кликала його: «МСЬЄ ДЖИМЕ… МСЬЄ… ДЖИМЕ… МСЬЄ ДЖИМЕ…» Вона стояла там бліда, ледь тримаючись на ногах. Її очі блищали, немов зорі, і коли вона побачила Карвела, то кинулася до нього з розпростертими обіймами, гірко плачучи.