Розділ «Барi, Казанiв син»

— Ні, він уникнув ув’язнення, — вів далі Карвел, знову дивлячись в очі Барі. — Ваш покірний слуга знав, що це означає. Так, старий, його амністували б того ж року. А мій батько… він був для мене всім… лежав у могилі. Тож я просто пішов і прямо на судовому засіданні, перед суддею, адвокатами, його дорогими родичами й друзями вбив цього чортового покидька. Так, Я ВБИВ ЙОГО! А тоді втік. Чкурнув крізь вікно ще до того, як вони прийшли до тями, і подався до цієї дикої місцевості. От відтоді тиняюся світом, живу мисливством. Та, гадаю, сам Бог зі мною, хлопчику. Бо позатого літа Він учинив справжнє диво, щоб допомогти мені, і саме тоді, коли «червоні мундири» вже майже мене зловили. Тоді знайшли чоловіка, що потонув у тій окрузі, де, на їхню думку, вони загнали мене в глухий кут. Та милостивий Господь зробив цього чоловіка таким схожим на мене, що його поховали під моїм іменем. Тож офіційно я небіжчик, старий. Тепер мені нема чого боятися, бо я вже понад рік не бачився з людьми, що мене знали, і щось підказує мені, що Бог мені допоможе вибратися з цієї діри. А ТИ що думаєш про це, ге?

Він нахилився вперед, наче й справді хотів почути відповідь. Барі його й досі уважно слухав. Можливо, по-своєму вовчук і розумів його. Але тут, крім голосу Карвела, почулися й інші звуки. Притиснувши голову до землі, Барі почав прислухатися. Він заскавчав, тоді це скавчання переросло в гаркіт, у якому Карвел розчув застереження. Чоловік випрямився, за якусь мить устав, повернувшись на південь. Барі стояв поруч із ним, напруживши м’язи й наїжачивши спину.

— Твоя рідня, старий. Вовки, — сказав Джим за деякий час і пішов у намет по рушницю й патрони.

Роздiл 29

Коли Карвел вийшов із намету, Барі все ще стояв, немов із каменю витесаний. Якусь часинку чоловік мовчки уважно спостерігав за ним. Чи відповість собака на поклик вовків? Чи відчує належність до зграї? Невже тепер він його покине? А вовки підходили все ближче. Вони не кружляли, як це робили, коли гналися за карібу чи оленем, а йшли навпростець, прямо до їхнього табору. Джим розумів, чому це так. Увесь день із незагойної рани Барі сочилася кров. І тепер вовки відчували його кривавий слід у дрімучому лісі, там, де свіжий сніг не міг приховати запаху. Але Карвел не злякався. Ба більше, не раз за свої п’ятирічні мандри між Арктикою й вододілом він мав справу з вовками. Одного разу майже їм попався, щоправда, це було на безлісій місцевості. Та сьогодні біля нього горіло вогнище, і навіть якби воно згасло, можна було б легко залізти на якесь дерево. Тепер чоловік турбувався лише через Барі. Тому запитав його, намагаючись говорити якомога природніше:

— Ти ж мене не покинеш, старий? Так?

Якщо Барі його й почув, то й навзнаки не дав. Карвел і далі пильно стежив за собакою. Він бачив, як шерсть на його спині настовбурчилась, а тоді почувся глухий звук, що повільно переріс у скажене, повне ненависті гарчання. Це було таке ж гарчання, що від нього ціпенів керівник факторії з Лак-Бейна, і чоловік, перевіряючи справність своєї рушниці, задоволено пирхнув. Барі почув це й повернув голову. Можливо, це щось для нього означало, бо він прищулив вуха й пильно подивився прямо в очі своєму товаришеві.

Тепер вовки замовкли. Карвел знав, що це означало, і насторожився. У цілковитій нічній тиші почувся різкий металевий звук запобіжника на його рушниці. Кілька хвилин потому вони нічого не чули, крім тріскотіння дров у багатті. Раптом Барі напружився й відскочив назад. Тепер його голова була на рівні Карвелових плечей. Пес вишкірив довгі ікла, утупившись у темінь густого лісу, куди майже не досягало світло від вогнища, і загарчав. В одну мить Карвел повернувся. Те, що він побачив, могло б налякати кого завгодно. Спершу з’явилася пара очей, що горіли зеленкуватим вогнем, тоді ще одна пара, і ще, а тоді їх стало так багато, що годі було й полічити. Він аж роззявив рота від здивування. Усі ці очі були схожі на котячі, але значно більші. Деякі з них, потрапивши в освітлений багаттям простір, горіли, як розжарені до червоного вуглини, інші, відсвічуючи синім і зеленим, здавалися живими створіннями без тіл. Швидким поглядом Джим оглянув темний ліс позаду себе. Там вони були теж. Тепер мандрівники були оточені зусібіч. Утім там, де Карвел уперше побачив вогники, їх було найбільше. На кілька секунд чоловік забув про Барі, приголомшений цим багатооким смертельним колом, що утримувало їх усередині. Скільки там було? П’ятдесят, а може, і цілих сто вовків, що не боялися нічогісінько на світі, крім вогню. Вони підійшли зовсім беззвучно, так, що не було чути навіть звуку від зламаної гілки. Якби це сталося пізніше, коли Карвел і Барі вже спали, а багаття згасло, то…

Джим затремтів, та вже за мить розум узяв гору, і він опанував себе. Використовувати зброю чоловік збирався хіба в разі крайньої потреби, однак раптом підняв рушницю й вистрілив кілька разів туди, де очей було найбільше. Барі знав, що означають постріли, і, відчувши дике бажання якомога швидше вчепитися в горло одному зі своїх ворогів, кинувся вперед. Карвел злякано став кликати його назад. Він бачив, як Барі з блискавичною швидкістю зник у темряві, і цієї ж миті раптом почув смертельне клацання зубів і борсання тіл протиборців. Усе чоловікове тіло пройняли дриґоти. Собака був сам, а вовків — легіон. Тут міг бути тільки один результат. Його чотириногий товариш кинувся просто в розкриту пащеку смерті!

З темряви долинало хиже клацання зубів. Слухати це було несила. Карвел мимоволі потягнувся до револьвера, що висів у нього на поясі, кинувши рушницю прямо на сніг. Тримаючи револьвера перед собою, чоловік ринув прямо в темряву, видаючи такий дикий крик, що його можна було почути за милю звідси. Несамовито волаючи й постійно стріляючи з кольта, він кинувся на жахливу масу чудовиськ. Пролунало вісім пострілів, а тоді — порожнє металічне клацання, що й змусило Карвела припинити кричати й відступити до вогнища. Засапаний, він став прислухатися. Джим більше не бачив у темряві очей, не чув руху метушливих тіл. Раптовість і шаленство його нападу сполохали вовчу зграю. Але що із собакою? Аж от Карвел розчув його дихання, а за мить побачив, як чиясь тінь повільно ввійшла в освітлене коло. Це був Барі. Чоловік побіг до нього назустріч, схопив на руки й підніс до багаття.

Довго ще після цього Карвел запитально дивився на собаку. Тоді він перезарядив зброю, додав дров у багаття, дістав із ранця шматок тканини й перев’язав три-чотири найглибші рани на лапах Барі, не раз із подивом допитуючись:

— Ну, і на ‘кий біс тобі треба було туди лізти? Що ТИ з вовками не поділив?

Усю ніч Карвел не спав, бувши насторожі.

Пригода з вовками усунула залишки невпевненості, що могла ще були в стосунках між чоловіком і собакою. Чотири дні, повільно мандруючи на північний захід, Карвел доглядав за Барі так, наче няньчився з хворою дитиною. Через рани пес долав лише кілька миль за день. Барі добре розумів це, і в ньому зростала все сильніша любов до чоловіка, бо його руки були такі ж ніжні, як руки Верби, а від самого лише голосу він відчував безмежну прихильність. Вовчук більше не боявся чоловіка й тепер повністю йому довіряв. Карвел усе добре бачив і, зі свого боку, цінував це. Безмежна широчінь північної пустелі, де вони були лише вдвох, дали йому змогу краще придивитися до Барі, помітити навіть незначні деталі в його поведінці. Він зробив дуже цікаве відкриття. Щоразу, як пес зупинявся, то неодмінно повертав голову на південь. Коли вони ставали табором, то він лягав мордою саме в той бік, раз по раз нюшкуючи вітерець, що віяв звідти. Спочатку це здавалося йому цілком природним, адже, гадав Карвел, саме в тій стороні Барі звик полювати. Але вже за кілька днів чоловік почав помічати й інше. Що далі вони йшли на північ, то більше Барі обертався на південь, ставав усе занепокоєнішим, частіше й жалібніше скавулів. Він не виявляв ніяких намірів утекти від Карвела, але чоловік усе більше переконувався, що з полудневої сторони пес чує якийсь таємничий поклик.

Подорожанин мав намір, прямуючи на північний захід, подолати вісімсот миль до Великого Невільничого озера ще до того, як випаде м’який сніг; звідти, коли настане весняне водопілля, планував проплисти на каное на захід по Маккензі і, нарешті, загубитися десь у горах Британської Колумбії. Та всі його плани різко змінились у лютому. Тоді вони потрапили в страшну хуртовину біля озера Волдая, і коли, здавалося, удача відвернулася від них, Карвел раптом натрапив на хижку в самому серці глухого хвойного лісу. Увійшовши туди, чоловік знайшов усередині мерця. З усього було зрозуміло, що упокоївся той досить давно. Карвел видовбав у мерзлій землі яму й поховав небіжчика.

Ця хатина виявилася справжнім скарбом для Карвела й Барі, особливо для чоловіка. Було схоже, що нею володів тільки покійний. Вона дала мандрівникам затишок і чимало харчу. Ба більше, її власник заготовив великий запас чудового хутра перед тим, як померти від запалення легенів. Карвел з неабиякою радістю дбайливо обдивився всі шкурки. За них можна було легко вторгувати тисячу доларів у будь-якому поселенні, і він не бачив жодної причини, чому б цей скарб не міг належати йому. Цілий тиждень чоловік ходив укритою снігом лінією пасток покійника, знаходячи там іще більше здобичі.

Ця хижка була розташована за двісті миль на північний захід від Ґрей-Лун, і досить швидко Карвел помітив, що Барі, відчувши той дивний поклик, тепер повертає голову вже не прямо на південь, а на південний схід. З дня на день сонце піднімалось усе вище, ставало тепліше, сніг під ногами м’якшав, а в повітрі відчувалося трепетне наближення весни. Разом із цим усім до Барі повернулася його гірка туга. Собаку потягнуло до самотніх могилок на Ґрей-Лун, згорілої хижки, покинутого куреня біля ставка, до його Непісе. Він спав і бачив марева минулих днів, знову чув тихий ніжний голос Верби, відчував дотик її руки, знову грався вві сні з нею в темних закутках лісу. А Джим сидів і дивився на Барі, коли тому снилися сни, щоразу намагаючись зрозуміти, що пес у цей час бачить і чує.

У квітні Карвел спакував добуті шкурки й подався на північ, у поселення Лак-ла-Біш, що належало Компанії Гудзонової затоки, де мав намір продати хутряний крам. Барі супроводжував його лише півдороги, а тоді десь іщез. Карвел повернувся до хижки вже після заходу сонця й знайшов його там. Він дуже цьому зрадів, обіймаючи голову собаки й довго його пестячи. Вони прожили в цій хижці до травня. До того часу бруньки на деревах уже набрякли, а із землі потяглася до сонечка зелена трава.

Нарешті Карвел знайшов у лісі перші ранні синьоцвіти.

Тієї ж ночі він спакував свої речі.