Розділ «Барi, Казанiв син»

Наприкінці серпня Барі вперше побачив представників своєї породи, якщо не рахувати Казана й Сірої Вовчиці. Улітку П’єро відвозив своїх собак на невеликий острів посеред лісового озера, за дві-три милі від хижки, щоб вони могли там бігати на волі, і двічі на тиждень возив їм туди зловлену рибу. В одній із таких поїздок Непісе супроводжувала батька й узяла з собою Барі. П’єро з-поміж іншого захопив довгого батога з кишок карібу, не без підстав вважаючи, що буде бійка, але помилився. Барі відразу ж приєднався до зграї і став разом із нею їсти рибу.

— Він стане прекрасним їздовим собакою, — задоволено осміхнувся П’єро. — Було б добре лишити його на тиждень зі зграєю, Непісе.

Поки ще собаки пожирали рибу, батько й донька непомітно вирушили додому. Їхнє каное тихо ковзнуло у воду й відплило вже на певну відстань, і лише тоді Барі побачив, що його надурили. Він негайно кинувся у воду й поплив за ними, і Верба допомогла йому залізти в каное.

На початку вересня один індіанець, що проходив повз Ґрей-Лун, повідомив П’єро дещо про Буша Мак-Таґґарта. Керівник факторії був дуже хворий. Він мало не помер від зараження крові, але тепер уже одужав. П’єро по-новому заполонив страх, але батько нічогісінько не сказав Непісе про те, що було в нього на думці. Верба майже забула керівника факторії з Лак-Бейна, її тепер сповна тішила дика краса північної осені. Дівчина ходила на далекі прогулянки з П’єро, допомагаючи йому готувати на сніжну пору року нові лінії пасток, і в цих походах її завжди супроводжував Барі.

Більшість вільного часу Непісе готувала його до упряжі. Вона почала з бабішевого ремінця й палиці. Знадобився цілий день, щоб змусити Барі тягти цю палицю, не повертаючись на кожному кроці, щоб оскалитись і клацнути її зубами. Тоді вона закріпила до нього ще один бабішевий ремінь і змусила тягнути дві палиці. Так потроху вона привчила його до упряжі, і вже наприкінці другого тижня він завзято тягнув усе, що їй спадало на думку прив’язувати до нього. Тоді П’єро привів із собою з острова двох собак, і Барі стали запрягати разом із ними, щоб той допомагав тягти їм порожні сани. Непісе була в захваті. У день, коли випав перший сніг, вона заплескала в долоні й крикнула до П’єро:

— До середини зими він буде в мене найкращим собакою в зграї, mon père!

Чоловік посміхнувся. Diantre[24], ну й розізлиться ж це чудовисько керівник факторії, коли дізнається, як його обдурили! І доти…

— Я збираюся знову відправити тебе в школу в Нелсон-Гаусі цієї зими, ma chérie, — сказав він, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Барі допоможе відвезти тебе за першого хорошого снігу.

Верба саме зав’язувала вузол на ремені в Барі. Почувши це, вона повільно піднялася на ноги, подивилася на П’єро своїми великими темними очима й із повним рішучості голосом промовила:

— Я не поїду, mon père!

Уперше в житті Непісе відповіла своєму батькові так різко. Її слова обдали його крижаною дрожжю, і він відвернувся, щоб не зіткнутися з нею очима, бо хитрувати з донькою П’єро зовсім не вмів. Вона побачила це на батьковому обличчі, і йому здалося, що дівчина прочитала там усе, що було в нього на думці. Звісно, вона задихала швидше, і він помітив, як високо стали підніматись у неї груди. Непісе не дала йому змоги зібратися з думками, щоби продовжувати.

— Я не поїду! — повторила вона зі ще більшою рішучістю й знову схилилася над Барі.

Знизавши плечима, П’єро став спостерігати за нею. Зрештою, хіба він був не радий? Хіба його серце не защемило б, якби вона зраділа думці про від’їзд? Батько підійшов до неї і з великою ніжністю поклав руку на її блискучу голову. Непісе подивилася на батька з-під руки й усміхнулася. Між ними заліз Барі, клацнув зубами й поклав свою морду на руку Верби. Уперше за кілька останніх тижнів світ раптом здавався П’єро наповненим сонцем. З високо піднятою головою він попрямував до своєї хижки. Донька не залишить його! Він тихо засміявся й став потирати руки. Його страх перед керівником факторії з Лак-Бейна зник. Чоловік став на порозі хижки й подивився на Непісе й Барі.

— Благословен Бог і всі ангели його святії! — пробурмотів він. — Тепер я, П’єро Дю Кен, знаю, що треба робити!

Роздiл 17

Наприкінці вересня в Лак-Бейн прибув топограф Мак-Доналд. Там уже цілих десять днів гостював у Мак-Таґґарта й контролер Ґреґсон. І вже двічі за час його перебування Марі спадало на думку підкрастися до нього, коли він спав, і вбити його. Сам керівник факторії тепер звертав на неї мало уваги, що зробило б її щасливою, якби не Ґреґсон. Він був зачарований дикими загадковими принадами дівчини з племені крі, та й сам Мак-Таґґарт без найменших ревнощів заохочував його до залицянь.

Мак-Таґґартові вже набридла Марі — так він і сказав Ґреґсонові. І якщо той зміг би забрати її з собою, то зробив би йому цим велику послугу. Мак-Таґґарт пояснив, у чому причина: трішки згодом, коли випаде багато снігу, він збирався привести в поселення доньку П’єро Дю Кена. З цинічною відвертістю, зважаючи на давність їхнього братерства, розповів про свій візит, про те, як його приймали, і про інцидент на кручі. Та, попри все це, він запевнив Ґреґсона, що донька П’єро скоро буде в Лак-Бейні.

Саме в цю пору і прибув Мак-Доналд. Він залишився лише на одну ніч, та, сам не знаючи того, лише підлив оливи у вогонь, що й до того вже небезпечно палав: віддав керівникові факторії фотокартку з зображенням Непісе. Це виявилася напрочуд вдала фотографія.

— Якщо ви зможете одного дня передати її цій дівчині, то я вам буду дуже вдячний, — сказав він Мак-Таґґартові. — Я обіцяв їй зробити цю світлину. Її батька звуть Дю Кен, П’єро Дю Кен. Ви, напевно, знаєте їх. Та дівчину…

Топограф став красномовно розповідати Мак-Таґґартові, якою красунею була дівчина того дня у своїй червоній сукні, що, на жаль, на фотографії вийшла чорного кольору. Він і не здогадувався, що все нутро його співрозмовника буквально кипіло при цих словах.