Розділ «Барi, Казанiв син»

І от у цій тиші Барі почав своє полювання. Спершу він сполохнув сім’ю молодих куріпок, та вони від нього втекли. Потім ганявся за зайцем, що виявився прудкішим. Отак, безуспішно полюючи, він згаяв цілу годину. Тоді Барі почув звук, що змусив завирувати кожну краплину його крові. Вовчук був саме неподалік табору Мак-Таґґарта, а те, що він чув, було звуками зайця, що борсався в однім із силець. Барі вийшов на невеликий, осяяний зорями простір, де побачив вуханя, що дриґав лапами найдивовижнішим чином. Це на мить вразило вовчука, і він на хвилину зупинився.

Заєць Вапус устромив свою пухнасту голову в сильце. Злякавшись, він відстрибнув убік, від чого гіллячка, що до неї був прикріплений мідний провід, піднялася вгору. Тепер малий наполовину висів у повітрі, тільки задніми лапами торкаючись землі. Вухань шалено чеберяв ними, а петля тим часом усе тугіше стягувала його шию.

Барі аж рота роззявив із захвату. Він не мав жодного уявлення, яку роль у цьому химерному дійстві відіграють мідний дріт і гілка смереки, розумів лише, що Вапус дивно стрибав на задніх лапах зовсім не по-заячи. Можливо, вовчук подумав навіть, що це якийсь різновид гри. Однак він не дивився на Вапуса так, як дивився досі на бобра Уміска. Барі знав, що заєць досить смачний, тож за якусь мить кинувся на свою здобич.

Майже напівмертвий на той момент Вапус і не пручався. При світлі зір Барі покінчив із ним, після чого цілих півгодини бенкетував свіжиною.

Мак-Таґґарт не чув ані звуку, бо сильце, що в нього потрапив Вапус, було розташоване від табору далі, ніж усі інші. Він сидів біля жарин, опершись спиною на дерево, курив чорну люльку і хтиво мріяв про Непісе, а Барі знову подався у свої нічні мандри. Вовчук більше не бажав полювати. Він був надто ситий, але все ще принюхувався в освітлений зорями простір, безмежно насолоджуючись спокоєм і золотим сяйвом ночі. Щеня ішло по заячому сліду, поки дісталося нарешті до того місця, де дві звалені колоди залишали між собою прохід, не ширший за його тіло. Воно протиснулося крізь прохід, аж тут щось затягнулось у нього на шиї. Клац — і притиснуте до землі деревце раптом піднялося в повітря, а разом із ним злетів і Барі, сам не розуміючи, що сталося.

Гавкіт у його горлі перетворився на здушене хрипіння, а за мить він почав так само незвично рухатись, як перед тим Вапус, що наче в такий спосіб йому мстився. Щоб не спустити дух, Барі змушений був вертіти ногами, а дріт тим часом усе більше стискався навколо його горла. Коли він натягав дріт, усією вагою свого тіла тягнучи його до землі, гілка покірно гнулася донизу, а коли вона пружинила й піднімалася вверх, то й Барі опинявся високо підчепленим догори. Вовчук люто боровся. Було дивом, що його тримав тонкий дріт. Ще трохи, і він би розірвався, але шум боротьби почув Мак-Таґґарт. Чоловік знав, що такі гучні звуки могли бути від куниці, рисі, лисиці чи вовчука, але не від зайця. Тож керівник факторії, поквапившись у напрямку сильця, захопив ковдру й важкого кийка.

Побачивши Барі, що висів на кінці дроту, Мак-Таґґарт спершу подумав, що то вовк. Він кинув ковдру й підійняв над головою кийка. Якби небо було хмарним або зорі світили менш яскраво, Барі, безсумнівно, загинув би, як перед тим і Вапус. Але, уже тримаючи палицю над головою, Мак-Таґґарт вчасно побачив у зоряному сяйві на грудях білу зірку, вухо з білим кінчиком і чорне, як вугілля, хутро Барі.

І він швиденько відкинув кийка й схопився за ковдру.

Якби чоловік міг передбачити, що станеться в майбутньому, то неодмінно скористався б кийком. Якби Мак-Таґґарт тільки міг уявити велику трагедію, де Барі мав зіграти ключову роль, розбиваючи його надії і знищуючи його світ, то забив би його до смерті тут, під світлом зір. А якби Барі міг передбачити, що мало статися між цим звіром із білою шкірою й найгарнішою істотою в лісі, то боровся б іще відчайдушніше, не здаючись навіть у задушливих обіймах ковдри керівника факторії. Цієї ночі доля розіграла для них обох дивну партію, і тільки доля, а може, ще зорі на небі, знали про те, як усе завершиться.

Роздiл 12

За півгодини багаття Буша Мак-Таґґарта знову яскраво горіло, а в його відблисках виднівся Барі. Він був загорнутий у ковдру й туго зв’язаний міцними ременями, на манір того, як пеленають індіанських немовлят. Ковдра мала форму кулі, а з неї стирчала лише вовчукова голова. Барі був безнадійно спійманий і так тісно замотаний, що ледве міг поворухнутися. За декілька футів від нього Мак-Таґґарт промивав у тазі з водою кровоточиву рану на руці. На товстій, як у бика, Мак-Таґґартовій шиї також виднілася червона смуга крові.

— Мале чортеня! — гиркнув до вовчука. — Мале чортеня!

Він раптом підійшов до Барі й ударив його важким кулаком по голові.

— Розмізчити б тобі голову за це… Так я, певно, і зроблю!

Барі бачив, як Мак-Таґґарт підібрав палицю, що лежала недалеко від багаття. П’єро колись переслідував його, але це вперше вовчук був так близько до людини, що міг бачити її червоні звірячі очі. Вони не були схожі на очі тієї чудової істоти, що спершу майже зловила його в павутині свого волосся, а згодом лізла за ним під скелю. Це були очі звіра. Вони змусили його зіщулитись і спробувати сховати голову в ковдру, коли Мак-Таґґарт підняв палицю над головою. Барі загарчав, і у світлі багаття блиснули його білі ікла. Прищуливши вуха, він хотів уп’ястися зубами в червоне горло нападника, де уже був лишив один слід.

Палиця опустилась один раз. Тоді ще раз, і ще, і ще. А коли Мак-Таґґарт нарешті закінчив, Барі лежав напівмертвий, із заплющеними від ударів очима і з закривавленим ротом.

— Ось так ми вибиваємо диявола з дикого собаки, — прогарчав Мак-Таґґарт. — Гадаю, ти більше не спробуєш мене цапнути, га, малий? Стонадцять чортів, ти прокусив мою руку майже до кістки!

Він знову заходився промивати рану. Зуби Барі вп’ялися глибоко, й обличчя керівника факторії мало стривожений вигляд. Надворі стояв липень — поганий місяць для укусів. Зі свого спорядження він витягнув маленьку пляшку віскі й налив трохи напою на рану, лаючись у батька-матір, коли йому почало нестерпно пекти.

Напівзаплющеними очима дивився Барі на Мак-Таґґарта. Він уже зрозумів, що, нарешті, зустрів найсмертельнішого з усіх ворогів. І все ж вовчук не боявся. Кийок у руці Буша Мак-Таґґарта не знищив його духу, навпаки, убив у ньому страх, розбудивши не знану досі ненависть. Такої ненависті щеня не відчувало навіть тоді, коли боролося зі злодійкуватим совеням Угуміс’ю. Мстива ворожість вовка тепер палала в ньому поряд із дикою хоробрістю собаки. Він не затремтів, коли Мак-Таґґарт ще раз підійшов до нього. Барі спробував дотягтись і знову вкусити цього монстра. Намагаючись це зробити, сповите в ковдру щеня перекинулося з боку на бік, схоже на безпорадну кумедну купу лахміття.

Це видовище насмішило Мак-Таґґарта. Він знову сів, притулившись спиною до дерева, і набив люльку.