Ще пізніше, коли він опустився на коліна й заглянув під скелю, його обличчя стало білим.
— Mon Dieu, якби не ця заглибина… О Непісе… — здригнувся П’єро й глибокодумно замовк.
Але Непісе, щаслива, що їй удалося врятуватися, підняла руку, притисла великий палець до вказівного й сказала:
— Так, я була б… ОТТАКОЮ, — не приховувала усмішки дівчина. — Але куди зник Барі, mon père?
Роздiл 9
Почувши жахливі крики Верби й побачивши П’єро, що стрімголов кинувся в її бік від туші Вакаю, Барі довго біг неóбзир, аж доки вистачило духу. Коли він зупинився, то був уже далеко за межами ущелини. Свій шлях вовченя тримало до бобрового ставка, де не було майже тиждень. Воно не забуло Щербатого Зуба, Уміска й інших бобренят, але Вакаю зі своїм щоденним уловом свіжої риби надто його спокушав. Тепер Вакаю не стало. Барі відчув, що великий чорний ведмідь уже ніколи не ловитиме рибу в тихих затонах і шумних водокрутах, і там, де до цього багато днів йому жилося мирно й достатньо, тепер чатує на нього велика небезпека. Раніше вовчук неодмінно шукав би прихистку під старим вітроломом, тепер для нього надійним місцем став бобровий ставок.
Тяжко сказати, чого саме боявся Барі, але це точно була не Непісе. Верба так настирливо його переслідувала, кинулася на нього. Вовчук відчував, як вона схопила було його руками, як його торкнулося м’яке волосся, і все ж таки він її зовсім не боявся! Коли ж час від часу зупинявся й озирався назад, то хіба для того, щоб зайвий раз подивитися, чи не біжить за ним саме вона. Від дівчини, якби Барі її помітив саму, він не втік би ніколи. У її очах, її голосі, її руках було для нього щось дуже привабливе. Тепер його гнітила ще важча туга, ще більша самотність. Тієї ночі він бачив тривожні сни.
Барі знайшов собі прихисток під коренем смереки неподалік від бобрового ставка і всю ніч бачив неспокійні сновидіння про матір, Казана, старий вітролом, про Уміска й Непісе. Одного разу, прокинувшись, він сплутав корінь із Сірою Вовчицею, а коли зрозумів, що матері там не було, то так заплакав, що навіть П’єро з Вербою, якби це почули, могли б зрозуміти, чому. Знову й знову являлись йому вві сні уривки бентежних подій минулого дня: утеча Вакаю через маленьку галявину; те, як знову помирав цей велет; блиск дівочих очей поруч зі своїми; її голос, такий солодкий і низький, що, здавалося, це звучить не голос, а дивна музика; її страшні відчайдушні крики.
Барі був радий, коли настав світанок. Він не шукав їжі, а просто брів до ставка. Тепер у його поведінці відчувалася якась безнадія. Тварини можуть розмовляти між собою, і Барі згадав, як Уміск і його товариші прямо йому сказали, що не хочуть мати з ним нічого спільного. Але вже сам факт того, що він опинився біля них, не давав йому почуватися таким самотнім. Та щеня було більше ніж самотнім. Вовк уже не керував ним, панувало тепер собаче єство. І в цих швидкоплинних моментах, коли дика кров майже дрімала, Барі гнітило підсвідоме, чимраз більше відчуття, що він зовсім не частина дикої природи, тут він чужий, і з усіх боків йому загрожувала небезпека.
Далеко в північних лісах бобри працюють і грають не тільки в темряві, а використовують день навіть більше, ніж ніч. Тож багато хто з колонії Щербатого Зуба не спав, коли Барі почав невтішно бродити вздовж берега їхнього ставка. Маленькі бобренята були ще біля своїх матерів у просторих хатках, схожих на великі, збудовані з хмизу й мулу бані, що стирчали з-під води посеред озера. Таких хаток було три, одна з них мала біля основи в поперечнику щонайменше двадцять футів. Барі насилу пробирався крізь чагарі вільхи, верболозу й берези, перерізані вздовж і впоперек десятками маленьких водних каналів. Деякі з них були завширшки у фут, деякі — футів у три-чотири, і всі наповнені водою. Жодна країна в світі ніколи не мала кращої транспортної системи, ніж була в цих володіннях бобрів. Своїми численними каналами вони протягали всі будівельні матеріали й харчі в головну водойму — ставок.
На одному з великих каналів Барі здивувався, побачивши великого бобра, що тягнув за собою чотирифутову колоду берези завтовшки з людську ногу, а це з півдесятка сніданків, обідів і вечер одним вантажем. Чотири чи п’ять внутрішніх шарів кори — те, що можна було б назвати хлібом, маслом і картоплею в меню бобрів. Кора верби й вільхи цінується більше, це наче м’ясо й пиріг у людському раціоні. Старий бобер, побачивши Барі, покинув колоду й подався собі геть. Вовчук із цікавістю обнюхав березу й рушив собі далі. Він не намагався заховатися, принаймні півдюжини бобрів добре його роздивилися, перш ніж непроханий гість прийшов до місця, де ставок звужується до ширини потоку, майже за півмилі від греблі. Тоді вовчук побрів назад. Увесь ранок він ходив навколо водойми відкрито.
У своїх великих захищених твердинях із бруду й гілок бобри почали радитися про військові речі. Вони були збиті з пантелику. Бобри мали чотирьох найжахливіших ворогів: видра руйнувала їхні греблі взимку й приносила смерть, бо через зниження рівня води в хатках ставало холодно, до того ж було неможливо діставатися до запасів їжі; рисі полювали на молодих і старих; лисиці й вовки могли лежати в засідці годинами, і все для того, щоб піймати наймолодших членів колонії, як Уміск і його товариші. Якби Барі був одним із цих чотирьох, хитрий Щербатий Зуб і його плем’я знали б, що робити. Але Барі був точно не видрою, і, якщо він був лисицею, вовком чи риссю, то поводився якось надто вже дивно. Не раз і не двічі цей звір мав змогу накинутися на здобич, якщо і справді її шукав. Але ще жодного разу він не виявляв ані найменшого бажання заподіяти їм шкоди.
Хтозна, можливо, бобри саме це й обговорювали. Цілком імовірно, що Уміск і його приятелі розповіли батькам про свої пригоди та про те, що Барі й на думці не мав їх образити, хоча легко міг би когось упіймати. Крім того, найочевидніше, старші бобри, які втекли від Барі вранці, і собі розповіли про незнайомця, що, хоч і налякав їх до смерті, зовсім не проявив ворожості. Усе це цілком можливо, бо, якщо визнати, що бобри здатні творити історію цілого континенту, виконуючи такі складні інженерні роботи, які й динамітом не взяти, то цілком розумно припустити, що вони мають спосіб порозумітися один з одним.
Хай там як, а сміливий старий Щербатий Зуб узяв на себе зобов’язання вирішити справу.
Уже звернуло з полудня, коли Барі втретє, а може, і вчетверте вийшов на греблю. Вона була двісті футів уздовж, але в жодному місці через неї не перекочувалася вода. Потік зі ставка йшов особливими вузькими шлюзами. Тиждень чи два тому Барі легко міг цією греблею перебратися на інший бік ставка. Але тепер у дальньому її кінці Щербатий Зуб і його інженери споруджували нову секцію загати і, щоб простіше виконувати цю роботу, затопили близько п’ятдесяти ярдів низини, де працювали.
Основна гребля зачаровувала Барі. Вона сильно віддавала запахом бобрів. Її верхня частина була висока й суха, там розміщувалися десятки гладко очищених маленьких заглибин, де бобри брали сонячні ванни. До однієї з таких заглибин і підійшов Барі, розлігся там і почав дивитися на тихий, спокійний ставок. Жоден звук не порушував післяобідньої тиші. Було враження, що всі бобри повимирали чи просто поснули — так тихо поводилися. Утім вони добре знали, що Барі був на греблі. Там, де він розлігся, сонце рясно кидало проміння, і від того було так зручно й приємно лежати, що за деякий час вовчук насилу тримав очі розплющеними. Зрештою, сон його здолав.
Як саме про це дізнався Щербатий Зуб, лишається загадкою. Хвилин п’ять потому без сплеску, без жодного звуку він з’явився за п’ятдесят ярдів від Барі. Кілька секунд бобер пробув у воді, майже не рухаючись. А тоді дуже повільно проплив уздовж усієї греблі через ставок. На протилежній стороні він виповз на берег і вже за хвильку сидів непорушно, наче камінь, дивлячись на ту частину греблі, де лежав Барі. І з усіх інших бобрів не виявляв ознак життя жоден, і скоро стало очевидним, що Щербатий Зуб мав лише одне на меті: ближче оглянути Барі. Опустившись у воду знову, він поплив уже прямо до греблі, а за десять футів від щеняти почав вилазити на гать, дуже повільно й обережно. Нарешті опинився на самісінькому вершечку.
За кілька метрів від нього в заглибині лежав Барі. Щербатий Зуб його майже не бачив, за винятком блискучої чорної спини. Щоб краще роздивитися вовчука, старий бобер розпластав свій великий хвіст і став на задні лапи, по-білячому притиснувши передні до грудей. У такій позі його зріст був аж три фути заввишки. Він важив десь сорок фунтів і чимось нагадував одну з тих товстих, добродушних, дурникуватого вигляду собак. Але його мозок працював надзвичайно швидко. Раптом бобер сильно ляпнув по греблі своїм хвостом, від чого Барі схопився, зразу ж побачивши Щербатого Зуба, і вп’явся в нього очима. Той і собі витріщався на Барі. Зо півхвилини ніхто не поворухнувся ні на тисячну частку цаля. А тоді Барі встав і замелькав хвостом.
Цього було досить. Опустившись на передні лапи, Щербатий Зуб спроквола підійшов до краю греблі й знову пірнув у воду. Куди й поділися його обережність і поспіх. Він гучно плавав у воді вперед-назад перед Барі, ніскілечки його не боячись. Зробивши так кілька разів, попрямував до найбільшої з трьох хаток і зник там. За п’ять хвилин новина про геройську вилазку Щербатого Зуба розлетілася всією колонією. Чужинець Барі був не риссю, і не лисицею, і не вовком. До того ж, він був дуже молодий і цілком безпечний. Тож тепер можна знову братися за роботу. Гра теж може бути відновлена. Ніякої небезпеки не було — так вирішив Щербатий Зуб.
Якби хтось прокричав ці факти мовою бобра через мегафон, реакція не могла бути швидшою. Барі, який усе ще стояв на краю греблі, відразу здалося, що ставок ожив від бобрів. Він ніколи до цього не бачив їх так багато за один раз. Вони з’являлися скрізь, і деякі з них підпливали на відстань десяти футів і дивилися на нього неквапливо й зацікавлено. Близько п’яти хвилин бобри, здавалося, не мали особливого об’єкта в полі зору. Тоді Щербатий Зуб сам попрямував до берега й виліз. Інші пішли за ним. З півдесятка робітників зникли в каналах, десь стільки ж узялися за вільхи й верби. Барі нетерпляче чекав Уміска та його приятелів. Нарешті він побачив, як четверо бобренят відплили від однієї з менших хаток. Вони виповзли на своє звичне місце для ігор — гладкий тванистий берег. Барі так сильно завиляв хвостом, що аж усе його тіло затряслось, і поквапився уздовж греблі їм назустріч.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Барi, Казанiв син“ на сторінці 13. Приємного читання.