Розділ «Барi, Казанiв син»

Коли щеня вибігло на берег, Уміск був там сам і гриз довгу, щойно зрубану вербу, у той час, як інші бобренята товклись у густих заростях молодої вільхи.

Цього разу Уміск не втік. Він звів очі й спокійно подивився на Барі. Вовчук сів, премило й приязно виляючи хвостом. Кілька секунд бобреня дивилося на нього, а тоді так само спокійно повернулося до своєї вечері.

Роздiл 10

У житті кожної людини бувають моменти, що визначають дальшу її долю на добре чи зле. У житті Барі такою фундаментальною річчю став бобровий ставок. Куди б він пішов, якби не натрапив на той ставок, що б із ним далі трапилось, залишається загадкою. Але в його життя ввійшов ставок. Саме ця водойма заступила собою спогади про старий вітролом, а в бобрах щеня знайшло друзів, що певною мірою компенсували йому втрату Казана й Сірої Вовчиці.

Ця дружба, якщо тільки її можна так назвати, дійшла до певної межі. Щодня старші бобри звикали бачити вовчука поряд, і наприкінці другого тижня, якби Барі від них раптом пішов, вони б засумували за ним, але зовсім не так, як той засумував би за бобрами. З їхнього боку це була лише доброзичлива терпимість. Для Барі все було інакше. Він досі потребував материнської турботи; ним усе ще керували щенячі бажання, і малий нічого з тим зробити не міг. А коли наставала ніч, у нього з’являлося непереборне бажання йти до великої домівки бобрів, до Уміска та його товаришів і проситися нічліжанином.

Протягом цих двох тижнів, що минули після героїчної вилазки Щербатого Зуба на греблю, Барі шукав собі їжу за милю вгору по течії струмка, де водилося багато раків. Але його домівка була біля ставка. Ніч і більшу частину дня він незмінно проводив саме там. Спав біля самісінької гаті або й на ній, якщо погода сприяла. Бобри так до нього звикли, що почали вже його сприймати як постійного гостя. Вони працювали в його присутності, ніби щеняти зовсім не існувало.

Барі захоплювався роботою бобрів і ніколи не втомлювався дивитися, як вони працюють. Товариші вражали його й водночас збивали з пантелику. День за днем він бачив, як вони заготовляли колоди і сплавляли їх по воді до нової споруди, спостерігав, як неухильно росте нова гребля завдяки зусиллям бобрів. Одного дня вовченя лежало за десяток футів від старого бобра, що перегризав дерево в шість цалів у поперечнику. Коли дерево впало й старий бобер відскочив від нього вбік, Барі відскочив також. А потім вовчук повернувся назад, обнюхав пеньок і дуже здивувався, коли на підмогу цьому боброві раптом вискочили дядько, дідусь чи тітка Уміска.

Він так і не зумів умовити Уміска й інших бобренят прийняти його до своєї компанії, тож десь за тиждень більше й не намагався розпочати з ними гру. Насправді, їхні забави збивали його з пантелику майже так само, як дії старих бобрів, що будували греблю. Уміск, наприклад, полюбляв баватись у грязюці на краю ставка. Він був схожий на дуже маленького хлопчика. У той час, як його старші родичі сплавляли товсті стовбури дерев до великої греблі, Уміск носив невеликі тонкі палички, будуючи власну гать.

Уміск був здатен годинами майструвати свою греблю так само запопадливо, як його мама-тато працювали на великій гаті, а Барі міг увесь цей час лежати лежма за кілька футів від нього й із великим зацікавленням стежити за малим. У цьому напівзасохлому бруді Уміск рив свої невеличкі канали, достоту, як хлопчик, що навесні, коли починає танути сніг, влаштовує річки й навіть цілі океани, населяючи їх уявними піратами. Своїми гострими маленькими зубками він валив верболіз завтовшки в палець, уявляючи, що насправді то величезне дерево, а коли одне з цих чотири-чи п’ятифутових деревцят падало, безперечно, відчував таке ж задоволення, як і Щербатий Зуб, коли валив сімнадцятифутову березу. Барі не міг до кінця зрозуміти суті дій Уміска. Він і сам полюбляв гострити зуби об гілки, але ж для цього не треба аж так старанно очищати гілочки від кори та ще й ковтати її.

Ще одна боброва забава взагалі не приваблювала Барі. Неподалік того місця, де він уперше зустрівся з Уміском, піднімався з води високий, злегка нахилений берег, заввишки футів зо дванадцять. Саме цією гладенькою, добре втоптаною похилою площиною бобренята спускались у воду. Уміск забирався на берег у тому місці, де було не так стрімко, залазив на самісіньку верхівку, сідав на свого плаского хвоста, відштовхувався, спускався вниз, наче на санчатах, і бульхався з великими бризками у воду. Інколи там одночасно бавилося шестеро, а то й десятеро бобренят, а бувало, що й хтось зі старих бобрів, шкутильгаючи, вибирався нагору й собі спускався, як малий.

Одного разу під вечір, коли гора для ковзання була повністю мокра й слизька після недавнього катання, Барі забрався на неї й узявся оглядати місцевість. Виявилося, що ніде так сильно не пахло бобрами, як тут. Він почав обнюхувати гору, зайшовши далі, ніж було слід. За якусь мить його лапи роз’їхались у різні боки, і вовчук із диким вереском покотився вниз. Удруге у своєму житті опинившись під водою, Барі відчайдушно забрьохався у ставку. За хвилину чи дві таки дістався м’якого мулу й насилу пробрався ним на твердий берег. Нарешті в нього було чітке уявлення про цю розвагу бобренят.

Може, Уміск бачив, як він з’їжджав з гори. Можливо також, що історія цієї пригоди з Барі дуже скоро стала відома всім жителям бобрової колонії, бо, коли Барі прийшов цього вечора до Уміска, що поїдав молоду вільху, той уже сміливо наблизився до нього, і вони вперше за весь час знайомства обнюхалися носами. Принаймні чути було, як обнюхував Барі, а відважний малий Уміск сидів у позі сфінкса. Це остаточно закріпило їхню дружбу, як мінімум з боку вовченяти. Деякий час воно, надто вже радіючи, скакало навколо Уміска, показуючи тому, як сильно той йому подобається, ніби запевняючи, що вони стануть хорошими друзями. Та Уміск не відповідав. Він не поворухнувся жодним м’язом, аж поки не повернувся до своєї вечері. Але Барі здалося, що бобреня було дуже компанійським малюком. Вовчук уважав це найщасливішим часом, відколи покинув старий вітролом.

Ця дружба, хоч збоку й видавалася односторонньою, була, безперечно, вдалою для Уміска. Коли Барі перебував біля ставка, то завжди тримався якомога ближче до Уміска, якщо міг того знайти. Одного дня вовчук лежав на траві й майже дрімав, а тим часом трохи осторонь від нього, у кущах верболозу, за якоюсь роботою копошився Уміск. Ляпанець бобрового хвоста об поверхню води як рукою зігнав з Барі сон. Тоді почувся ще один удар по воді, а тоді ще. Вони лунали з озерця, як пістолетні постріли. Щеня підвелося на ноги й побачило, як звідусіль бобри поспішають до ставка.

Саме тоді з зарослів вільхи вийшов Уміск і собі поспішив до води. Він рухався так швидко, як тільки дозволяли його коротенькі ніжки. Коли бобреня майже досягло твані, перед очима Барі промайнув блискавичний червоний спалах, а ще за мить у променях полудневого сонця вовчук побачив, як лис Непакас’ю гострими іклами вчепився Уміскові в горло. Барі почув несамовитий крик свого маленького друга, гучні сплески багатьох хвостів об поверхню води — і раптом його кров закипіла від хвилювання й гніву.

Барі хутко кинувся на порятунок. Завбільшки й завважки вовчук був як і лис, і коли наскочив на Непакас’ю, то так загарчав, що якби в той момент на другому березі ставка стояв П’єро, то неодмінно б його почув. Щенячі зуби гострими ножами вп’ялися кривдникові Уміска в плече. Лис належав до породи лісових розбійників, що вбивали, нападаючи з-за спини. Не в його характері було битися віч-на-віч. Зчепитися із супротивником він міг, хіба будучи загнаним у глухий кут. Тож нічого дивного, що люта й несподівана атака Барі змусила Непакас’ю втікати до лісу так само швидко, як і атакувати Уміска.

Барі не став його наздоганяти, а повернувся до бобреняти, що лежало в мулі, скиглило й дивно сопіло. Вовчук обережно торкнувся його носом, і за деякий час Уміск підвівся на свої перетинчасті лапи, у той час, як кілька десятків бобрів зі страшним шумом метушилися біля самого берега у воді.

Після цієї події бобровий ставок став для Барі справжньою домівкою.

Роздiл 11

Доки чарівна Непісе й досі не могла відійти після своєї бурхливої пригоди під скелею, доки П’єро надсилав небу подячні молитви за її звільнення, доки Барі все більше звикав до жителів бобрової колонії, Буш Мак-Таґґарт із торгового поселення Лак-Бейна, яке лежало за сорок миль на північний захід, щось собі обдумував. Мак-Таґґарт був керівником факторії в Лак-Бейні упродовж семи років. У книгах компанії, що зберігались у Вінніпезі, він характеризувався як надзвичайно корисний працівник. Витрати на утримання його поселення були нижчі за середні показники, а його щопіврічний звіт про заготівлю хутра завжди опинявся серед найкращих. У головному офісі зберігався перелік працівників компанії, і навпроти його імені була така примітка: «Дає прибутку більше, ніж будь-хто інший на північ від озера Ґодс».

Але індіанці добре знали, у чому причина такого успіху. Вони називали його Напао-Ветику, тобто «людина-диявол». Сидячи біля своїх осяяних вогнем тіпі, вони вимовляли його ім’я пошепки, з огидою, так тихо, щоб навіть вітер не зміг його донести до Буша Мак-Таґґарта. Вони його боялися. Вони його ненавиділи. Вони вмирали від голоду й виснаження, і що міцніше він стискав свої залізні пальці, керуючи ними, то покірніше, здавалося, вони реагували на його владу. Цей чоловік мав мізерну душу, сховану в тілі грубіяна, що насолоджується безмежною владою. А тут, серед незайманої природи, куди не глянь на всі чотири сторони — його влада і справді не мала меж. На всій неосяжній довколишній території він поводився як кум королю й сват міністру. Тут діяли лише ті правила, що їх установив сам Мак-Таґґарт. Його підтримувала велика компанія. І в подяку за це він відправляв їй такі каравани з хутром, що перевершували всі сподівання. Власники компанії сиділи від нього за тисячі миль і тільки лічили грошву.