Розділ «Барi, Казанiв син»

Утім, усі ці безчинства міг би викрити Ґреґсон. Він був контролером цього округу й відвідував Мак-Таґґарта раз на рік. Ґреґсон міг би доповісти компанії, що індіанці називають Мак-Таґґарта Напао-Ветику, бо той платить їм лише половину вартості хутра; міг би навести не один факт на доказ того, що керівник факторії протягом усієї зими ставить людей, які на нього працюють, на межу виживання, а мисливці на колінах вимолюють у нього свої кровно зароблені гроші, як і те, що він примушував жити із собою когось із місцевих дівчат або жінок. Але Ґреґсон мав із тих ревізій власну вигоду, тож щоразу, приїжджаючи в Лак-Бейн, проводив там два тижні легковажного життя. А на додачу до цього завжди привозив своєму домашньому жіноцтву дорогі хутра, отримані від Мак-Таґґарта.

Одного вечора, за тиждень після пригоди Непісе та Барі під скелею, Мак-Таґґарт сидів у своїй «коморі» під світлом олійної лампи. Відіславши червонощокого секретаря-англійця спати, він лишився сам. Уже шість тижнів щось його гризло зсередини. Шість тижнів тому П’єро привів Непісе в Лак-Бейн. Це було вперше за той час, коли Мак-Таґґарт тут керував. Дівчина й сколотила його спокій. Відтоді він не міг думати ні про що інше, крім неї. Двічі за ці шість тижнів чоловік навідувався до хижки П’єро. Завтра збирався туди знову. Про Марі, струнку індіанку з племені крі, що жила в його хижці, він уже геть забув, так само, як до Марі забував десятки інших дівчат. Тепер Мак-Таґґарт був перейнятий думками про Непісе. Ніколи ще не бачив він такої красуні, як донька П’єро.

Мак-Таґґарт уголос кляв П’єро, дивлячись на аркуш паперу. Уже цілу годину він виписував на нього з потертих і запилюжених бухгалтерських книг своєї контори якісь відомості. Цей П’єро стояв у нього поперек дороги. Згідно з записами батько П’єро був чистокровний француз, П’єро — напівфранцуз, а його Непісе, відповідно, — на чверть француженка. Утім вона була така гарна, що мало хто б міг запідозрити наявність у її жилах хоч двох крапель індіанської крові. Були б вони індіанцями з чипів’янів, крі, оджибве, догрибів — ніяких проблем не виникло б. Він скорив би їх своєю владою, і Непісе сама прийшла б до його хижки, як шість місяців тому сюди з’явилася Марі. Але на заваді стояв триклятий француз! П’єро й Непісе були інші. Однак…

Мак-Таґґарт зловороже посміхнувся й міцніше стиснув кулаки. Зрештою, хіба його влади не досить, щоб вирішити цю проблему? Чи наважиться П’єро заперечувати йому? Якщо так, то він вижене того чоловіка в тришия подалі від мисливських угідь, які дістались у спадок від батька та діда, а тим, своєю чергою, ще раніше в спадок від своїх предків. Він зробить із П’єро блукача й вигнанця, як зробив блукачами й вигнанцями багатьох інших людей, що потрапляли в його немилість. Жодне інше торгове поселення нічого не продаватиме П’єро й нічого не купуватиме в нього, якщо він облихословить його ім’я. У цьому й полягала його головна сила: факторський закон, що діяв уже не одне століття. Ця жахлива зла сила привела до нього Марі. Струнка темноока дівчина з племені крі ненавиділа його всім серцем. Та, попри свою ненависть, «берегла для нього домашнє вогнище» — так він міг пристойно пояснити її перебування тут, якщо взагалі була потреба в якихось поясненнях.

Мак-Таґґарт знову поглянув на помітки на аркуші паперу. Мисливські угіддя П’єро, що за тутешніми законами перебували в його повній власності, були надзвичайно цінні. Протягом останніх семи років П’єро отримував за хутро в середньому одну тисячу доларів щорічно, бо Мак-Таґґарт не насмілювався дурити П’єро так, як він обдурював індіанців. Одна тисяча доларів щорічно! П’єро, безперечно, подумає двічі перед тим, як усе це покинути. Мак-Таґґарт посміхнувся, зім’яв папірець і приготувався загасити світло. Під коротко стриженою бородою його обличчя розчервонілося від внутрішнього вогню, що палив його кров. Це було неприємне обличчя — суворе, безжалісне, що повністю відповідало прізвиську Напао-Ветику. Його очі блищали, чоловік коротко зітхнув і загасив вогонь лампи.

Прямуючи крізь темряву до дверей, Мак-Таґґарт знову посміхнувся. Можна сказати, що Непісе вже належала йому. Він буде нею володіти, навіть якщо доведеться забрати в П’єро його ЖИТТЯ. А ЧОМ БИ Й НІ? Це все було дуже просто. Один постріл на безлюдній мисливській стежці, один удар ножем — і хто про це дізнається? Хто здогадається, де дівся П’єро? І це все буде вина П’єро.

Під час останньої зустрічі з ним Мак-Таґґарт зробив відверту пропозицію: він готовий одружитися з Непісе. Так, він готовий навіть на таке — так і сказав. Керівник факторії повідомив П’єро, що як той буде його тестем, то одержуватиме подвійну ціну за хутра. А напівфранцуз вирячився на нього так здивовано й приголомшено, наче його щойно уперіщили палицею. Тож, якщо він не отримає Непісе без проблем, це буде вина її батька. Завтра Мак-Таґґарт знову піде до хижки напівкровок. А післязавтра П’єро має дати йому відповідь. Буш Мак-Таґґарт знову посміхнувся й пішов спати.

До самісінького приходу Мак-Таґґарта П’єро нічого не казав Непісе про пропозицію керівника факторії Лак-Бейна. А коли все розповів, то закінчив такими словами:

— Це чудовисько, людина-диявол. Я б волів краще бачити тебе там, разом із нею… мертвою, ніж його дружиною.

І він показав рукою на високу смереку, під якою була похована шляхетнородна мати Верби.

Непісе не вимовила ні звуку. Її очі стали більшими й темнішими, а щоки узялися рожевим рум’янцем, чого П’єро раніше не помічав. Коли батько закінчив говорити, вона встала, випрямилася на повен зріст, здавалося навіть, що вона в одну мить стала вищою. Ніколи до цього Непісе не виглядала такою жіночною, як тієї хвилини. Очі П’єро наповнилися глибоким смутком і тривогою, коли він побачив, як вона дивиться на північний захід, у бік Лак-Бейна.

Його донька була дивовижна. Краса дівчини, що вже ставала жінкою, непокоїла його. Він бачив, якими пожадливими очима дивився на неї Буш Мак-Таґґарт, чув, як здригався голос керівника факторії, коли той говорив про неї. Батько угледів звірячу хіть на обличчі Мак-Таґґарта. Це його спочатку налякало. Але тепер старий не боявся. Він просто хвилювався й стискав кулаки. Нарешті Непісе повернулася, підійшла до нього й сіла поруч, біля самісіньких ніг.

— Він прийде завтра, ma chérie, — сказав П’єро. — Що я маю йому казати?

Губи Верби були червоні. Її очі сяяли, але дивилася вона не на чоловіка, а кудись убік.

— Нічого, батьку, хіба тільки, що він звернувся не за адресою. Хоче знати відповідь — хай питає мене.

П’єро нахилився й зловив її посмішку. Сонце заходило за обрій. Його серце опускалося разом із ним, стаючи важким, немов холодний свинець.

Тільки двадцять миль з усього шляху можна було подолати на човні, а решту дороги треба було йти пішки, тож Мак-Таґґарт мав невеликий багаж, а в його таборі всього-то було, що кілька зрізаних гілок ялівцю замість постелі, легка ковдра й маленьке багаття. Перед тим, як приготувати вечерю, керівник факторії дістав багато мідних силець зі свого невеликого ранця й за півгодини розставив їх на заячих стежках. Цей метод добування м’яса був зручніший і надійніший, ніж тягати на собі в спекотну погоду рушницю. Шість-сім силець було досить, щоб упіймати щонайменше трьох зайців, один із яких неодмінно буде молодим, матиме досить ніжне м’ясо, щоб засмажити його. Розмістивши сильця, Мак-Таґґарт поставив на вугілля пательню з беконом і заходився варити собі каву.

З усіх таборових запахів саме запах бекону досягав найдальших закутків лісу. Для цього зовсім не треба вітру. Він розповсюджувався сам собою. Тихої ночі лис міг учути цей запах за милю, а якщо дує бодай легенький вітерець, то й за дві милі щонайменше. Саме цей аромат бекону долинув до Барі, коли той лежав на своєму звичному місці нагорі бобрової гаті.

Після пригоди в ущелині й смерті Вакаю Барі не надто щастило. Усвідомлення небезпеки тримало його поруч зі ставком. Харчувався він майже самими раками, і цей новий приємний запах, що прийшов разом із нічним вітром, пробудив у ньому голод. Але запах був ледь уловимий: однієї миті добре відчутний, а іншої — його вже й не було. Барі покинув греблю й узявся шукати джерело пахощів у лісі, та за якийсь час повністю втратив його слід. Мак-Таґґарт закінчив приготування бекону й почав його їсти.

Настала чудесна ніч. Можливо, Барі спав би собі спокійно у своєму гніздечку на вершечку греблі, якби запах бекону не розбудив у ньому нове відчуття голоду. Після пригоди в ущелині глухий ліс наганяв на нього страх, особливо вночі. Але ця ніч була схожа на тьмяний золотий день. Місяця на небі не було, але зірки густо сяяли, наче міріади далеких ліхтариків, заливаючи землю м’яким розпорошеним світлом. Легкий вітерець щось приємно нашіптував верхівкам дерев. Скрізь було дуже тихо. Стояв кінець липня. Індіанці крі називають такі дні часом «линяючого місяця», а чипів’яни — «місяцем тиші». Вовки в такий час не виходять на полювання; сови наче втрачають голос; лисиці, якщо й крадуться між дерев, то тихенько, немов тіні; і навіть бобри зупиняють свою роботу. Лосі, олені й карібу заледве рухають рогами й узагалі ними не б’ються.